Давай, пограємо в життя: Ставай на Долі шахівницю, – Віщує – чуєш? – вража криця Чиєїсь крові пролиття. Вперід, пішаче, все вперід! Крокуй до слави чи до страти, Нехай натерли плечі лати І вкотре марш-кидок убрід… Лиш не питай себе: яка Клітинка завтра – біла, чорна? Бо душу розпачем огорне, – Це вірна смерть для вояка. Та ось і фініш… Ти – в ферзях, Король святкує перемогу. Чому ж, сумний, волочиш ноги, Вглядаєшся в пройдешній шлях? Чому фанфара не п’янить, Де жадане блаженство духу? А пригадай-но: як же слухав Ти пісню леза кожну мить. Було так просто мимохідь Ділити світ на чорне-біле І бачити, як знавіснілість У вражім погляді горить. …Але скінчився якось бій; Плетешся втомлено між трупів. Усе сприймається так тупо… Аж ось лежить противник твій. Ще зовсім юний. А в очах Його розкритих – синє небо, В яке зринає мрія-лебідь І тихо тане… Світ зачах. Не полічити, скільки мрій – Таких живих, таких барвистих І по-дитячому пречистих Понищив меч безжальний твій… Досяг мети? Скоріш вона Тебе настигла мов розплата, – Бо завше будеш пам’ятати Ці очі, мрії-знамена… Давай, пограємо в життя. Але воно – не шахівниця: Тут всі фігури мають лиця, Бажання, волю, почуття.
|