Ще не ніч, вже не день – буйно в маки вбирається овид

Та у хмарах відлунює, гаснучи, мантра вогню;

Обгорають слова, попіл сухо притрушує повідь.

Вітер, повню погнавши, гряди хмаровиння погнув

Рине світом віхола непроста,

Оббиває долі і рве літа,

На рятунок з неї й гроша не став:

Уціліє, може, один зі ста.
 

Шепоче дощ, шовкові шиє ночі,

Роздерті кігтями шкодливих блискавиць,

Вмирає гуркіт ген за небокраєм.

У сіни холод кволо заповзає,

А ти все слухаєш, вмостившись горілиць,

Як миші з тиші шерехи торочать.

Крони днів жебонять, розкуйовджені вранішнім вітром;

В цього світу хандра, а тому не до юних звитяг –

Стигне осінь в душі – тож він вороном кряче сердито,

Що невдовзі і ми опадемо із древа життя.

Яничарами дні – на приступ.

З міста мрій твоїх – прах і зола;

Лиш сіріє самотня пристань,