Лісовий етюд

Я так люблю тебе, Полісся!

Твої лани, річки, ліси...

Ось я стою біля узлісся

І бачу казку незбагненної краси.

 

Листки шовкові, ніжні квіти,

Непомітна стежка серед трав.

Прямую вдаль, щоб знову порадіти,

Побачити пейзаж із сотень барв.

 

Переді мною сплять озерця,

Іх дно із синьої голубизни.

Он обнялись малі деревця

І шепчуть одне одному:"Засни!"

 

Так тихо, гарно і сонливо...

Рожеві барви осявають небозвід.

Стоять берізки й так мрійливо

Махають гілочками вслід.

 

Заходить сонце, як ввостаннє

Верхівки сосен осява.

Дарує промінь на прощання,

Хмаринку ніжно обійма...

 

Чомусь зажурена калина

Схилила кетяги червоні вниз...

"Не плач! Невже ти не щаслива?"-

Пита красуню батько-ліс.

 

"Не плачу, я лише згубила

Намисто дороге в траві.

Лиш ним, красивим, я любила

Милуватися о будь-якій порі!"

 

Поснули у траві дзвіночки.

Он лебеді кружляють на воді...

На голові у них сріблястії віночки,

Вони як мрії молоді мої.

 

Люблю насамоті блукати.

Я мрію лісом і живу.

Я хочу тут стежину відшукати,

А нею у майбутнє я піду...