Спогад. Дивакувата

Тут початок

А тепер затамуй подих, будь чуйним і лагідним, і терплячим...будь ласка.

Вона якась дивакувата – казали сусіди і соромились йти до мене попити кави, бо не знали про що зі мною можна вести бесіду. Смішні вони – казала я Ігореві, хіба не зрозуміло, що я Боже Вільна. Він тоді починав мене лоскотати, аби не говорила дурниці. Ми оце нещодавно, як переїхали до міста – ще й року нема. Та вже звикла до міської буденності. Вона знаєш, нічим не відрізняється від сільської, принаймні моя. Так само насолоджується на городі грою з землею. Отак розпушує дбайливо грунт, формує ямки, ярочки… сіє, саджає, поливає, сапає… Так виростають справжні домашні овочі та фрукти. Ще якби кури сусідки Марії не паслись…
А ще у мене є сусід отець Володимир – високий, сильної статури, чорнявий, з борідкою. І з дуже пронизливими очима, дивиться на тебе наче вишкребає думки – вичитує і одразу їх аналізує: погано, добре, ну як так можна… Власне, у нашому невеличкому містечку веде невеличку газету релігійної тематики. Одружений, має доньку. Щоправда, знаю я його вже років три-чотири. Перша наша розмова відбулася, коли я принесла йому свою Книгу. Він її прочитав і спитав так серйозно – а скільки вам, пані Світлано, років?
А що це впливатиме на оцінювання? – спитала у відповідь я.
– Нечемно це на питання питанням відповідати, Світланочко.
– Ні, Володимире, не чемно у жінки питати скільки їй років.
– Та я похвалити вас хотів.
– 23. А тепер хваліть.
Він подивився на мене приховуючи усмішку і сказав:
– Видно, що ви гарно вчилися в школі. З української мови мали п’ятірку, бо пишете без граматичних помилок, певно, вас моя мама вчила.
– А як звуть вашу маму, випадково не Маргарита?
– Маргарита Василівна.
– Так, пригадую. А як прізвище?
– Мочарник.
– Ні не Мочарник.
– Як ні?
– Ну, мене вчила Світлана Михайлівна.
Він глянув на мене, потираючи руки і продовжив свою промову, – вчилися ви гарно, але, розумієте, це не є роман, не повість… Це… Звісно, там підняті дуже важливі питання буття, людей та світу в цілому, та знаєте… ух, – вдихнув глибоко і видихнув, – це повна маячня.
– Ви що, боїтеся, що я розумніша за Вас?
– Та Боже мій, Світлано, що ви таке кажете, я боюся Бога, а те того, що можу опинитись дурнішим за якусь там неврівноважену дитину, як от ви…
– Хіба Він вас чимось налякав?
– Хто?
– Бог.
– Знаєте, що, я оце на конкурс для своєї газети звідти візьму одне оповідання – «Абетка Любові» і вірш «О милий Боже». 
– І все?
– Так, тільки це.
– Більше хвалити не будете?
– Не буду.
– То я тоді піду, отче.
– З Богом.
– А помилки коректор виправляв. Любові вам.
Після такого теплого знайомства я поїхала в село, в дім де народилася та виросла. А через рік ми купили хату близь коло отця Володимира. Тож, тепер ми сусіди. Живемо мирно – майже не бачимось. При зустрічі вітаємось. А от чого про нього згадала? Та буквально вчора він мені висилає на мейл листа такого змісту: «Шановна Св. Кедик! Звідки Ви взяли цю ідею про те, що всі ми і є Богом?»
  Якась запізніла реакція для випитувань що до Книги, хіба що він знайшов мене в інені і перечитав поновлену версію, яка впродовж кількох років стала цілою планетою Любові - подумала і чемно відповіла:
Якщо одним словом, то знаю – прочитала у власній душі. Але прошу прочитати коротке пояснення. Дві головні заповіді Божі:
1. Возлюбиши Господа Бога Твого всім серцем твоїм, і всею душею твоєю, і всею мислію твоєю.
2. Возлюбиши ближняго твого, як сам себе.(Мф. 22, 37, 39)
Вони мають стверджувальний характер. Як ви знаєте, десять заповідей несуть заперечення – не. Це саме та «фізична частка», яка противиться думці, так само, як тіло – Духу. Це перше, що дає можливість усвідомити присутність негативу і позитиву, як дві невід’ємні складові, або доповнюючі в сутності Бога. Та відомо, що протиріччя породжує зло – роздор у єдиній сутності, наче війна з собою. Тільки примирення і об’єднання дає можливість вибрати. Той вибір і стає відчутною тобі присутністю Бога в душі. Ли-шається зрозуміти хто для тебе Бог – Любов, чи Ненависть(Добро, чи Зло, Христос, чи Антихрист). Дуальність це вигадка наляканої людини. Бо є або одне, або інше. Це саме те, що Христос приніс на Землю – Ствердження – Позитив – Добро – Любов. Адже Він не каже, що більше не буде пекла, Він каже – тебе чекай Рай і Життя Вічне. Він прийшов врятувати пропаще. Пропаще, в людському розумінні, то є люди п’яниці, вбивці, злодії, бого-хульники…. Але хіба тільки вони? Саме Любов’ю Своєю, яка розпов-сюджується абсолютно на всіх, рятує перебуваючи між пропащими, а значить у пеклі. Цим самим, вчить любити один одного такими, як ми є. Не за щось, а за те, що всі ми частини один одного – рід людський, який вийшов з двох людей(чоловікожінки) і Єдиного Бога – Отця – Великої Духовної Матері. Тоді пекло стає Раєм – перероджується. Звісно, на духовному рівні – в душі, а вже потім втілюється зовні. Він не чекає, коли віритимуть інші(всі люди) Він вірить сам, тому і носить в собі Рай. Що є прикладом для кожної пересічної людини. А тепер поміркуйте: Людство – Творіння Господнє – Дитина. Дитина – завжди єдине спільне з Матір’ю, а надто у Лоні. Раз єдине спільне, то значить Людство то є часточка Бога(Матері). Тож, Мати то є Дитина. А Дитина – Отець. Отець – Дух Святий. Ось вам і тайна Пресвятої Трійці. Кожна окрема людина складова Дитини. А Мама любить і «ручку» і «ніжку», і «очиці», і слухає стукіт «серденька»….. Отже: твоє тіло – не твоє, а Його Природа. Твій вдих і видих – Душа – храм для розвитку Духа. То полюби себе, бо в тобі Живе Бог – Мати(Батько) – Дитина – Людина – ближній твій.
Возлюбиши Господа Бога Твого всім серцем твоїм, і всею душею твоєю, і всею мислію твоєю – возлюбиши ближняго твого, як сам себе.(Мф. 22, 37, 39)
От і виходить, що ображаючи будь яку людину, ти ображаєш Бога. Чо-му пишу в теперішньому часі? Бо Любов має тільки теперішній стан.
  Любові Вам, Володимире, Світлана
Кожна людина глибоко в душі – Дитина. 
Тому смійтеся голосно і щиро, бо я люблю Дитячий сміх...  
   
  Дуже часто, коли проходжу вулицею повз його хати хочеться зайти, не до отця Володимира, а просто до людини. Хочеться, оце єдиним поглядом розказати про Бога, який живе в мені. Та я дивакувата. Чи то світ навколо мене дивакуватий і люди…
День минув, знову черговий, знову чудовий – наповнений родинним затишком. І, як завжди, всідаюсь у своє улюблене, стареньке крісло, беру свого летючого Щоденника, дорогу Ручку і пишу. Та доволі часто доводиться усе те передруковувати на комп’ютер. Тож, цей вечір видався саме таким. Як зазвичай перевіряю пошту, а там відповідь від священика: 
 «Я так і думав. Ви ніколи й нічим не аргументували свою маячню, тільки стверджували, що воно так, бо так Вам подобається. Але коли людина береться до якихось тверджень, які мають релігійний відтінок, вона має біль-менш серйозно аргументувати свою позицію. Якщо опертя тільки на те, що у меня тонкая душа і псіхологія, то це... Ну те, що люди дивляться, то вже ладно. Але ж і Бог таке зухвальство бачить. Ваше віддушевне твердження повністю суперечить науці Церкви Господньої. Творіння у нас ніколи не ототожнювалося й не ототожнюється з Творцем. Творіння не є частиною Божества. От Ви беретеся щось стверджувати про десять заповідей, те, що всі вони мають заперечувальний характер. Але ж це не так. Як давно Ви останній раз мали перед своїми очами десять заповідей? Дві з них мають позитивну лексичну форму. А можна до них долучити ще одну – першу. Там спочатку позитивна форма. Заперечувальна з’являється у другій частині.
Господь не ліпить дві заповіді любові в одну, так, як то Ви робите. Ваші міркувалки, то не просто дитячі пустощі. Ви беретеся до таких тверджень, які не можна вичавлювати з простого жонглювання словами. Краще й надійніше братися до історії створення світу, і з неї робити висновки, бо вона міститься таки у справжньому Божественному одкровенні, а не у чийсь душі (якою б святою і непорочною та душа сама собі не здавалася), і не у витяжці, отриманій внаслідок фокусів зі словами.
Володимир з планети Земля.»

То може я фокусник ілюзіоніст – подумала і відписала: 
  Вам видніше Володимире себе з боку. Така ваша думка і я її поважаю. 
Стверджує Господь почитати своїх матір та батька, мати Його за єдиного Бога, святкувати день Господній, поважати ближнього... Одним словом – Любити. Кажете – "Творіння не є частиною Божества" А Ісус є Сином Божим? Рай є абсолютним станом блаженства? Кажете – "Краще й надійніше братися до історії створення світу, і з неї робити висновки, бо вона міститься таки у справжньому Божественному одкровенні, а не у чийсь душі (якою б святою і непорочною та душа сама собі не здавалася), і не у витяжці, отриманій внаслідок фокусів зі словами." Божественне Одкровення – розкриття Богом Себе людині у відповідь на прагнення пізнати Його. А розкриває Бог Себе у людській душі, бо людина для Бога утотожнюється з душею.
Світлана з планети Любові
Земля - Оазис Всесвіту . То ви Щаслива людина, що є її жителем.
   
  На що майже одразу отримую відповідь:
«"А розкриває Бог Себе у людській душі, бо людина для Бога утотожнюється з душею." – це теж одне з чергових одкровень Вашої душі. Я знову запитаю Вас, на якій підставі Ви й це стверджуєте? Відповідь неважко передбачити.»
   
  Прочитала, та відповідати не стала. Хотілося плакати. Невже… невже… Мій любий Боженько… на якій підставі я це стверджую?...
Віка вже давно спала, а Ігоря все ще не було. Я й не помітила, як ніч тихо підкралася до наших вікон і вони засвітилися зірками з самісінького неба. Тієї миті мені захотілося подарувати людині краплину тепла. Ото склала долоні у пригоршні і підкинула снігом догори. Вітер підняв сніжинки вихором і я його попросила полетіти до Володимира і тихенько посіяти на підвіконні його дому морозно-білої зими, а в душі – Любові. Так і заснула.  
З просоння почула, як грюкнули двері. То була вже перша година ночі, сьогодні він геть забарився. Так, наче підлещуючися підійшов до ліжка, присів, цілуючи мене. Невдовзі встав, роздягнувся і миттю заліз до мене під ковдру. Чому так пізно – обурено промовила я. А насправді ж, хотілося притулитися до його грудей, обійняти міцно-міцно і в його обіймах знов заснути, заснути з відчуттям солодкого бажання. Та я вперто сердилася, з думкою, щоб він якось загладив свою провину. А він лежав підперши голову рукою і дивився на мене так, так наче, вперше лежить зі мною в ліжку, наче вперше бачить напівоголене тіло, жадає його, жадає мене, та спокійно дивиться, пестить очима.
– Чого дивишся?
– Нічого, просто так.
– Ні, чого дивишся?
– Дивлюсь яка ти, коли сонна.
– І яка я?
– Гарна. Коли сонна гарна, коли усміхаєшся... Ти завжди гарна, навіть коли сердишся.
Він не сказав: люблю тебе, обожнюю, або що. Він просто зробив дружині комплімент, а в нього вклав кохання, душу вклав. Ми ще довго балакали про те, про се, та й мабуть з словами на вустах заснули. 
Ранок зустрів нас радістю. Місяць ще висів у морозному небі і вихвалявся своїми гострими колами. Небо здавалося фіолетовим, саме таким, як я його завжди бачу у своїх реальних снах. 
Треба будити доню. Підійшла до ліжка, вона калачиком скрутилася, під м’якою ковдрою. Поцілувала щічку, погладила голівку і тихо промовила: Вікуся, прокидайся. 
М-м-м…, – пробурмотіла, – не хочу, хочу спати.
– До школи треба.
– Ага.
Каже, ворушиться, перекручується з боку на бік і спить далі. Коли враз, ковдра заворушилась і з під неї, вмить, завиднівся краєчок чорного вуха. Краєчок поворушився і витяг за собою ще й носика, також чорного. А тоді вже й лапки стали випростатись, котик широко роззявив ротика і позіхнув, далі піднявся, підтягнувся кілька разів і сюди і туди і так і сяк… М’яв – подав голосу. Що м’яв? – кажу йому.
– М’яв.
– А… звісно м’яв. 
– Мур-р-р….
– Та знаю, ти до школи хочеш замість Віки піти?
– М’яв.
– Ну що, пішли, вдягай свої тапці і йди.
То ми з Котиком пішли до кухні, налили в чайник води і поставили його на вогонь. Коли закипить – свиснеш, а я йду будити доню, – сказала чайничку і пішла.
– М’яв.
– Що М’яв? 
Сидить собі коло холодильнику і так невинно дивиться, лапкою за халата мене тіпає і каже своє м’яв, – їсти хочеш? Ну тримай.
Віка, прокидайся – гукаю проходячи повз коридор. Заходжу до кімнати а вона вже одягається.
– А ти чого спідничку одягаєш?
– Бо школярка має бути в спідничці.
– Ніжки не замерзнуть?
– Ні мамо. Я ліжко застелила. 
– Молодець.
– І зарядку зробила.
Усміхаюся і кажу – ну зовсім молодець. А тепер ходімо косички заплетемо. Розчісую довге, русе волосся. Воно так пахне і таке м’яке… А тоді вже пальчиками перебираю пасма і складаю в коси. Коли тут чайничок свистить. Йду – відповідаю йому, та він ще гучніше, аж вуха закладає. Підбігаю до плити – ну ти й голосний, казала б бо, що йду.
На кухні запахло фруктовим чаєм, вірніше, літом. Літо запашіло з жовтої кружки і понеслося вихором по всій хаті. Підлетіло до Ігоря, який все ще спав, у ліжко і ледь чутно торкнулось його носа. Він ним покрутив-покрутив і став спати далі. А ми попили чаю з медом, погралися з котом і до виходу. 
– Я подзвоню.
– Добре, мамо.
– Обережно на улиці.
– Добре, мамо.
Цілує мене і йде. Проводжаю поглядом до хвіртки де її вже чекає Славчик, а вже тоді заходжу до хати. Котик попоївши вмостився на теплу підлогу й задрімав. Тишина. Я так люблю спокій. Та зараз його порушує кавоварка своїм гучним шипінням, і запах чайного літа змінюється на запах моєї ранкової кави. Беру чашечку до рук, сідаю на підлогу коло великого, просторого вікна і чекаю поки трішки вистигне. Маленький стовпчик пари здіймається над чашкою і вирушає у свій перший справжній політ, але нажаль і останній. Торкаюсь до нього рукою, він проходить повз мою долоню і піднімається вище. Бувай – кажу, і роблю перший ковток чорної кави. Яка гірка, – думаю, – як це можна пити? Кожен ковток залишає в моєму роті присмак терпкості, такий приємний і смачний. А за вікном сніг. Лежить собі і виблискує. Місяць вже заховався, небо стало голубим. Дивлюсь на Чорну Гору, яка росте за моєю хатою. Зараз її дерева вкриті морозом, отак своїми верхівками залазять на самісіньке небо і там сидять, а може катаються на снігових хмаринах. Небо тим часом порожевіло, ні, аж зайнялося вогнем, нашим красивим, теплим вогником розміром у ціле Сонце. Чути шум вітру. Він бавиться з сніжинками піднімає їх своїм вихором і несе туди… От якби мені полетіти, – думаю вголос. Я майже завжди думаю вго-лос, – хочу долетіти до самого неба, аби розчинитися в ньому хмариною і випасти дощем. Просто так, так я зможу розтектись по усій Землі, просякнути собою кожен корінець і навіть змочити людей – повільно просковзнути капельками до їх душ. Нічого не робити, просто тихенько сидіти в їх душах і чекати, коли вони нарешті мене вип’ють легеньким дотиком розуміння… Знаєш, мій любий Боженько, я просто хочу любити і люблю. Хочу… хочу обійняти весь Всесвіт, як малу дитину, заколисати, заспівати і сказати – все у нас буде добре. Ну от, плачу. Ти завжди кажеш мені не плакати сам змушуючи мене це робити. Певно, Тобі подобається смак моїх сліз, ну, принаймні вони щирі…
Ти з ким розмовляєш – почулося позаду. 
Ні з ким, – витираючи сльози промовила я і замовкла на хвилину, а тоді підняла голову і повернулася до нього, – з собою. Він присідає коло мене, цілує в лоба, нічого не каже, просто обіймає притуляючи мою голівку до своїх грудей. Слухаю стукіт любого серця, а сльози розчиняються в кофтині. 
А потім він йде, як завжди. Як завжди, повертається до мене. Я казала йому якось – знайди собі іншу. А він відповів – а хіба в Раю є ще хтось крім тебе? Неймовірний чоловік.
Сьогодні я маю дати відповідь отцю Володимиру. В душі вирує спокій, особливо, коли дивлюся на образ Діви Марії. Її маленька біла фігурка живе на фортепіано донечки. А поруч Ісусик – розіп’ятий. Завжди хочеться зняти Його з хреста…

Чарівний голос Твій,
Із глибини озветься,
Аби забрати мій...
Сум, який Любов’ю зветься.

Мовчки стану на коліна,
І прошепчу молитву Неба,
Яка полине, Любий Сину,
До самісінького Тебе.

Ти пригорнеш мене в Своїх обіймах,
Візьмеш мою долоню у Свою,
І я відчую рани, що боліли,
Як розривали душеньку Твою.

Глянеш Ти із того Неба,
Усміхнешся ласкаво мені,
Молитвою тією, що до Тебе
Прохають люди із Землі.

А я обвуглена і синьоока,
Перед Тобою райдужно стою,
І поглядом благаю Бога.
Про люд Отця молю.

Та Ти мовчиш, не кажеш.
Коліна заніміли, серце – від жалю.
Любов’ю мої сльози витираєш,
А я цілую рученьку Твою.

Цілую рани, аби зарубцювати серце
Твоїми ліками – Єдиним Богом.
І не востаннє, але й не вперше,
В мої вуста вкладаєш Своє Слово:

«Моя люба, глянь, як Сонце світить,
Земля вмивається Дощем,
На галявах грають діти....
І сяють Зорі ясним днем.»

Тоді, усе розвіялось в уяві.
І простір приспаних надій.
Подарува краплину Слави
Наділеної Богом Їй.

І не Богиня, й не людина,
І не доросла, й не мала,
Мов зачарована Дитина,
Поринула у Світ Добра.


Враз вимальовуються ці слова на чистому аркуші паперу. Я ще хвилину мовчки сиджу, а потім читаю вголос те, що записала. На душі стає вільно і просторо. Тієї миті вирішую піти до отця Володимира.
Він впустив мене до хати привітавшись – Слава Ісусу. А я відповіла – Слава навіки.
– Що вас привело до мене.
– Дорога.
– Кажете, дорога…
– Так, прийшла відповісти на ваші питання. Останнім було таке:
"Я знову запитаю Вас, на якій підставі Ви й це стверджуєте?"
Я відповім – на підставі дитячого наїву – Божої Дитини. Абож такими словами – чого питаєте на якій підставі Бог став людиною. Коли знаєте аби – людина обожнилася – залучилася до Божественного Життя, стала Богом за Благодаттю.
Він поки мовчав, говорила я – бачите, Володимир, Сонце прокинулось і я люблю його за це. Вітер грає і я люблю його за подих. Небо голубе і я люблю його за небесність. Ніч темна і я люблю її за зірки... Люблю людей, бо вони люди. Люблю Вас, бо ви є... І щиро бажаю Вам любити – Жити та Радіти Життю. Йде весна, чарівно залізає в душу своїми морозно-теплими променями... І мені хочеться подарувати Вам її частинку, ось :)
Дивиться на мене холодно і в самісінькі очі. А тоді каже:
– Сонце – це творіння Господнє. За него треба дякувати Господу, а не любити неособовий предмет, який навіть не має ніякого розуміння. Вітру навіть немає як предмету: це поняття, це просто переміщення повітря. Не ніч створила й вмістила на небі зірки. Можна вподобати собі нічну пору, але не можна шану Творця переносити на Його творіння. Бо саме це – підміна Творця Його творінням – і є ідолопоклонством. І саме це заборонив Господь нам душевним і, часто, безглуздим.
– Я дякую, дякую, дякую… Любов’ю до Творця, а отже й до всього того, що Він Створив.
– Дитино, релігійний культ не треба так однозначно плутати з дитя-чими іграми.
– Бог – Дитина.
– Господь людину створив, і Він сприймає її цілком, а не по частинах.
– Саме так. Кожна людина не тільки частина Цілого, а й цілком окрема особистість.
– Говорити те, що Господь створив людину вповні такою, як вона є, і в той же час стверджувати, що Бог отожнює людину з її душею – дурниця.
– Так. найбожевільніша казка про Янголів. Душа об’єднала Дух та тіло, це і є Живою душею – людиною.
– У Вашій системі виходить, що Бог чи то не довіряє Сам Собі, чи Він не сповна розуму.
– Так. Бог довіряє Сам Собі і він сповна розуму.
– Тому Бог і давав людині одкровення, тому й Сам зійшов на землю, вповні прийнявши людську природу, бо іншого шляху спасіння для людини не було й немає.
 – Звісно. Саме тому людина має рятуватися Любов’ю – народжувати Бога в душі знову й знову….
– Навіщо усі ті Божественні речі, якщо людині було просто достатньо залізти в свою душу, і винести звідти таку близкучу, таку прикрашену великою кількістю слів, ненормативно написаних з великої букви, Маячню.
– Бачите, як легко дається розуміння. Тож поринайте у душу, аби пізнати Божественні (не)речі.
– Те що Ви пишете, може вповні підійти для поетичних чи прозових рядків, але не для Вашого спасіння і спасіння Ваших ближніх.
– Правильно. Я рятую і рятуюся Любов’ю. А те що пишу, вірніше записую, маленький шматочок великого почуття.
– З людської душі виходило дуже багато самих різноманітних і дуже тяжких гріхів. Людина зіпсована гріхопадінням, і тому вона не може, ні в якому разі, використовувати себе, як прилад вимірювання благочестя, істинності ідеї, праведності, спасіння.
– Але разом з тим виходить дуже багато Радості, Щастя, Добра, Віри, Надії, Любові…. Саме тому я не користуюся цими Плодами, а насолоджуюсь і дарую іншим.
– Скільки праведників, пророків та й апостолів нічого не могли побачити у собі, окрім немочі й неспроможності, наскільки вони гостро бачили потребу для себе Господньої допомоги. Цього доволі багато міститься в псалмах. Ап. Петро казав Господу: "Відійди від мене, бо я чоловік грішний". Ап. Павло писав про себе: "Нещасна я людина." А скільки таких цінних розмірковувань є у книзі Йова.
– Так. Тому я бачу в собі саме Бога, бо прагну Його допомоги. Він завжди зі мною у маренні, чи видінні. Якось я сказала Йому: ми такі ниці, а Ти так нас Любиш. А Він відповів мовчанням – легеньким дотиком поцілун-ку у самісінькі вуста. Від тоді я Боже Вільна.
– Ваші писання й твердження є у духовному плані дуже легковажними й дуже небезпечними. Так поводитися, однозначно, не можна.
– Я ж Боже Вільна, тому мені можна.
– Що з того, що Ви стільки тикаєте словом "Любов", що його так багато у ваших письменах, як сміття? Вам знайоме таке поняття: слово-бур’ян? Це таке слово, якого забагато натикано до речі й не до речі. І слово це може бути будь-яке. У Вас, очевидно, це є слово "Любов". Чи є виявом любові запихання слова "Любов" скрізь і всюди аж до того, щоб зробити це слово обридливим?
 – Любові забагато не буває, тільки повно. Навіть будяки мають право на існування. Виявом Любові не є слово «любов», а по-дитячому щире почуття до всього Живого, а Живий, тільки Бог. А кожен має те, чого прагне. Кожен бачить та відчуває те, що хоче побачити та відчути… навіть якщо це бридота. Я ж прагну Любові, то Її маю.
– Свєточко! я не Вашого рівня! Як і всі християни, мені дуже далеко до Вашого глибинного розуміння і Всесвіту, і Біблії, і заповідей Божих, і людської сутності, і любові. Дякувати Богу, мене не носить гординя так високо. Волію лишитися на землі. Летіть у гору без мене. З Богом.
Тож я полетіла до свого гнізда. Зняла крила, поклала коло вікна, аби ближче до сонця, вмостилася кішечкою на підлозі – отак скрутилася клубочком, підклавши лапки під голівку, а хвостиком прикрила носик…
Вже йшла друга половина дня, Віка от-от має повернутись зі школи. Коли дзвінок мобільного.
– Так, донечко.
– Мамо, ти прийдеш за мною?
– Вже йду, Зірочко. Будь у класі.
– Добре. Все. Чекаю.
Знайомі вулиці виблискували на сонці снігом, подекуди – крижинками. Морозно і тепло водночас. Високі підбори на чоботях зробили мене вищою на кілька сантиметрів, тому вже доросла, як справжня жінка я йшла. Йшла приспівуючи, так ледь чутно, аби ніхто не почув. Та все одно десь, хтось озирався і прислухався до мого курликання. Ну то йщо, я ж дивакувата… 
Увійшовши на шкільне подвір’я помітила як Віка виходить з дверей і біжить до мене, біжить і вигукує – мамо!
– Що таке?
Підбігає, обіймає мене, сміється…
– Ти чого? Давно мене не бачила.
– Так, мамочко, з самого ранку.
– Ох ти моє, Янголя… Ну що пішли додому.
– Пішли.
Взяла мене за руку і потягнула за собою.
Повернувшись ми зайнялись кожен своїм, Віка – грою та мультиками, а я – Щоденником, бо згадала думки ті, які треба встигнути записати і ті, які треба встигнути записати…
   
  – Мамо.
– Так, Сонечко.
– А ми сьогодні будемо їсти?
Мене наче струмом вдарило. Я забула нагодувати дитину. Здається, я надто глибоко поринаю у себе. Я давно привласнила страх своєю свідомістю, він у мене хороший – слухняний, хоча, інколи стоїть у кутку. Але таки надала йому більшої уваги – пробачила, тоді він перетворився на радість від теплого стукоту мого серденька. Душа любить солодке. Я пробувала розмазувати по тілу шоколад, особливо по його, виходить гарно, справжнє мистецтво, а головне – приємно. Тільки от гордість. З того часу гордість тримаю при собі, він розумний. Саме тому я – вона, і відчуваю себе в парі з ним наповненою.... Отже класика вічно жива, тому пасує до блиску моїх очей – я сильна. Але зараз уперше за довгий час по-справжньому злякалась сама себе, бо забути про дитину у потоці думок це справді страшно. Та невдовзі все минулося. Ми з доцею нагодували один одного домашніми варениками і стали гратись в дитинство. Власне, спочатку наліпили їх. Віка начистила картоплю і вимила. Я перерізала кожну круглу картоплину, вкинула в каструлю з водою і відварила. Потому зготувала з неї пюре. Тісто ми замішували разом. Пшенична мука вищого ґатунку, сніжно-білого кольору пасувала нашим рум’яним щокам і, наче, цукровою пудрою по-сіялась між каштаново-русими косами. Обов’язково треба додати яєчко та посолити. Розкатувала тісто я, а доня старанно вирізувала склянкою кружечки і ставила на них грудочку пюре. Вареники погрались з нашими пальчиками в ліпилки і миттю поскакали в кип’ячену воду. Невдовзі їх уже чекала підсмажена цибулька і сметанка. І тут доня підійшла обійняла мене та й розплакалася.
– Ти чого, Зірочко.
Спитала у неї.
– А будеш мене пам’ятати?
– Не розумію?
– Я буду сумувати.
– А хіба я кудись їду?
– Ні, ти зникаєш.
– Ти що, шапку невидимку на мене одягла?
Усміхнулася.
– Ні. То ти нікуди не зникнеш? Більше нікуди, ніколи, так як сьогодні… і вчора… і позавчора…
Стало боляче. Мене наче вкололи. 
– А де я була протягом цих днів, хіба не з вами?
– Ні, мамочко, ти літала.
– А знаєш, що наступного разу я візьму вас з собою. Покажу тобі місяць і зірочки. 
– А свою планету покажеш?
– І планету. І все на світі, і весь світ.

День пройшов. Нікуди не йшов, це ми крутили спогади у фільмі під назвою життя. Тому настав вечір, саме тоді, коли повернувся додому Ігор. Як не дивно, але Віка вже спала. Тому вечір, я і Ігор нічого не робили, а просто сиділи і дивились на маленьке спляче чудо.
Та враз, у наш спокій увірвалася особа друга легеньким скрипом вхідних дверей, і гучним – привіт! Чим замаєтесь? 
 – Та нічим.
Відказав Ігор.
– Як нічим, – зауважила я, – милуємося один одним.
– Ти як завжди в своєму репертуарі.
Усміхаючись промовив Петя.
– Ну звісно, я можу бути тільки в своєму, а як інакше.
– Що нового? Як справи?
– Все добре. Як завжди літаю.
– Ти єдина людина, котра відповідає – добре, всі інші кажуть – х….о.
– :) Каву будете?
– О, мамочко, не відмовимось.
Я залишила їх одразу, як почалася розмова про радіохвилі, про антени, трансівери і кучу всього радіоаматорського. Ну так от виходить, що у Ігоря жінка філософ, а у мене чоловік – радіоаматор. Це цілком протилежні явища за призначенням, але абсолютно однакові за одержимістю. Запах кави повів їх до кухні, а мене – у маленький куточок власного світу.
Коли Ігор підходить до мене і каже – я через годинку буду. Цілує мене і йде.
Так я лишаюсь на самоті з собою у потоці своїх неймовірних, божевільно-шалених думок і мовчазних розмов із Ним. Бо кожного разу, коли доня засинає, а Ігоря нема Він приходить до мене доводячи, що мої пізні вечори не можуть бути самотніми. Він приходить без попередження, таким стрімким і хвилюючим потоком емоцій, що аж дух захоплює і серце калатає так у грудях, шаленим ритмом розігріває кімнату і мені стає жарко. Тоді Ручка розігрітим чорнилом, як ніколи старанно, але хвилююче-ніжно вимальовує символи Любові в розлуці. Доводячи, що любити на відстані це занадто реально, аби бути реальністю. Ну ось, я обмовилась необережно про свого вічного коханця – Бога. 
Він увійшов у моє життя без дозволу. Без дозволу почав репетувати про дівочі мрії і вгадувати бажання поцілунку. Навколо друге тисячоліття проходить своєю пихатою ходою, а я незаймана. І так сором’язливо нахиляю головку, опускаю очі…. Коли Він намагається мене торкнутись – дівчинка. Його друзі мило заздрять чоловіку, якому пощастило виховати власну дружину. А на мене дивляться з неприхованим задоволенням. Відчуваю їх хіть, та йому не розказую. Натомість віддаю себе при всіх, аби довести свою відданість Одному Єдиному. Усім захотілося побачити шоу, а я розказала казочку про Любов. Це до непристойності наївно і мило. Друзі хлопали за занавіскою. 
Моя сцена завжди була мені домом, бо вважала її цілісним життям. Неймовірні спектаклі не просто отримували тут життя, а продовжували жити за стінами театру. Кожну роль я грала невимушено, з великим задоволенням. Дуже часто мої герої мене пожирали і я втілювалась на ніким невизначений термін. Розуміючи, що мій успіх у мені. Тоді хто я? А я просто жінка, яка одного разу народилася дівчинкою у мальовничому селі, в родині людей. Хіба могло бути інакше? В дитинстві мені хотілося бути Сонечком, бо воно тепле. А одного разу моя уява понесла мене до хатинки Сонечка. Там я провела один день, протягом нього гралася з промінцями. Недарма ж мене називали Свєтунчиком, а зараз Світлячком. Усе добре, я щаслива. Але занадто хочу на Небо. Так сильно, що вирішила створити Небо на Землі. І це саме той час, який мені даний Богом в розлуці з Ним аби відчути себе слабкою людиною і сильною половиною Цілого. І здавалося, що моє призначення просто любити, та ні моє призначення любити самовіддано – віддаватися самій собі і розуміти, що моє Я то є втілення Нього у образі жінки. То виходить, що поруч мене має бути чоловік, а жінка – втілення його Я, або ліпше просто Богиня. Тільки я, як людина не просила в Тебе бути Благословенною – якось у нічній тиші сказала Йому
А він мовчки відповів – саме тому ти стала на один день жінкою.
І що я мала Йому відповісти окрім того, як поцілувати мовчанням в самісінькі Божі Вуста. 
Знаєш, я надто Тебе кохаю, аби любити, як Дитину і надто люблю, аби кохати, як чоловіка. А ти надто захопився Собою, аби пестити мене. Тому знову і знову ніжишся в ліжку сам з Собою. Хіба тобі не обридло бути Абсолютним, або вірніше абсолютно одиноким? Бо мені… мені… Мені хочеться плакати… певно, від щастя живучи одиноким серцем у Тобі. Чуєш стук? Ти чуєш, я знаю. То чого тоді мовчиш?! Поговори зі мною, будь лас-ка…
Мене приспали. Я сплю та моя дитина живе у світі людей дівчинкою з іменем хлопчика. Так, Перемога чоловічого роду. І хай це божевілля, але людина має крізь нього пройти, аби усвідомити найважливіше – Сім’я. Сім’я це і є Абсолют. Від двох людей народилося людство. А двоє людей – з Одного Цілого. Адам та Єва – Єдиний Організм. Їх спільна Душа – Дихання Життя – Дух. І навіщо комусь було розділяти їх на дві протилежні статі знає один лиш Бог. Це Його помилка. Так людина, як вид, стала помилкою у Всесвіті, найкращою помилкою. Закінченою у людському образі, але недовершеною у Образі та подобі Бога. Але чому саме я? Чому я маю домалювати картину? 
Бо ти готова – почувся голос зсередини.
Ти так думаєш – спитала я.
– Я не думаю, а знаю. 
– Але Ти не дав мені шансу вибрати.
– Я не дав тобі шансу, бо ти і є вибір.
– Вибір? Я? 
– Ти хотіла поговорити зі Мною. Ось твоя мрія збувається кожної і цієї миті. 
– До чого тут вибір?
– Ти – Мій вибір.
– Чому я?
– Не питай, те що знаєш.
– Обійми мене.
– Скажи, що любиш.
– Міцно обійми. Не відпускай. Про печаль свою забуду і всю себе Тобі віддам.
– Люблю.
– А пам’ятаєш мене юною?
– Ти й зараз юна. Пам’ятаю. Тільки тоді ти прагнула розуміння речей по-дорослому, а зараз прагнеш віднайти дитячий світ і розуміння у дорослості людей. 
– Але вони не розуміють мене.
– Вони не розуміють себе. 
– А можна мені посумувати?
  Ти вільна займатись чим хочеш, навіть сумом. Та я раджу тобі краще радіти, – сказала сама собі, усміхнулась і відкинула Ручку, ні обережно поклала. Дивна вона – моя Ручка, такі речі всякі і (не)речі записує. Інколи мені самій важко збагнути її слова. Інколи, вона губиться в думках і я ледь встигаю за їх ходою. Раніше я всі свої твори присвячувала коханому. А зараз також Йому, тільки він інакший, той самий, але інакший. 
Не знаю чи гріх, для людей певно так, але я зраджую своєму чоловікові кожної миті. І хай люди розуміють Біблію по-своєму, а я знаю, що Бога треба любити всім серцем своїм. Але хіба я могла знати, що він виявиться жителем Землі і увійде в моє життя. Увійде в моє життя несамовитою Любов’ю. 

Подяка людині за живий діалог.Наступна частина