Спогад.Едемський Сад

Початок тут

Я не голуб, я голубка, Голуба кохаю, сильно дише моя грудка, бо Його чекаю. А як Він прилетить, візьмене мене в Свої крила, стане пестить в чому Мати народила.Пір’ячко клубочком зів’ємо дбайливо, може вже Синочком зробиться грайливим. А як доня буде у яєчку Нашім – зів’ю стрічку Небом, перев’яжу Щастям. Кигу високо-високо – стануть Голуб’ята. Дяка Богу, Радість Мамі й Тату.


Розділ третій
Реальність

Частина перша
Едемський Сад  


Звичайний вечір. За вікном шепоче дощ, мабуть про щось своє – особисте. Мені хочеться зрозуміти кожне його мокре слово і навіть слівце, тому відкриваю вікно, залізаю на підвіконня і хапаю каплі руками. Каплі падають разом зі мною, тільки їх життя продовжується на Землі, а моє – на Небі. Як воно там жити? – спитала мене у вісні доня, до якої приходжу кожної ночі, аби поцілувати, розказати казочку, попестити…. А я відповіла – вогко. Може, комусь здається, що хмарини сухі і м’які як перина, але вони…. Вони мокрі від моїх сліз. Я маю всім людям казати, що мої сльози від щастя, бо Богиня стаючи Собою має два напрямки, але вибір один. Перший – бути сильною. Другий – бути сильною. От і я вибрала – бути сильною. Я сильна, бо Богиня – увесь Всесвіт у моїх долонях. Але чому так часто хочеться бути просто жінкою?…..
  – Але навіщо тобі та сила, коли ти там сама?
Я не чекала такого питання, та моє Янголятко дивилось на мене пронизливим поглядом шукаючи відповідь. Грала скрипка перегукуючись з сопілкою…. А воно так солодко спало усміхаючись уві сні. Я простягнула руку, та мій дотик розчинився у всій повноті безсилої сили. От як – можу Все, тільки не пестити дотиком доню.
І справді, навіщо мені та сила, коли я сама.
Мій дощ глянув на мене, хотів було заспокоїти, але ще більше навіяв спогади про сонячний день. 
– А ти обіцяла показати мені свій світ.
– Обіцяла. Дай мені руку, я тебе поведу. 
Маленьке дівчатко з кирпатим носиком, у піжамці з малюнком ведмедика, однієї ночі піднялося з ліжка і сіло коло вікна. Літній вітер розплющив її оченята і показав дорогу на місяць. У його сяйві вона йшла небом. Коли з іншого боку висіло сонце. Поруч неї йшла я у своєму Божественному вбранні – гола і прозора. Іноді ставала для неї периною-хмариною, тоді маленька відпочивала, іноді – каплями роси, тоді маленька гралась, іноді – променем, тоді маленька купалася…. А хотілося бути просто земною мамою. 
Де ж він? – питала вона. А я відказувала – ще трішки, ось відпустимо це століття у Вічність і тоді ти побачиш. 
А тим часом люди прокрутили час кілька разів з осені по осінь. Таке враження, що на Землі вже цілу вічність одна тільки осінь зі своїми журавлями та лелеками. Він казав розбудити Його, коли осінь мине. А вона триває. Тримає мене в своїх обіймах і не відпускає до Нього. Просто я надто люблю дощ. 
І враз небо поділилось навпіл, так що можна було заглянути туди. Сходинки з лози обвили дорогу маленької і вона поволі опускалась уверх. Кожна нижча сходинка піднімала її все вище і вище, аж поки, хода дівчинки не піднялась у легкому польоті.
Тоді розступилися зорі у нічному небі, наче підняли свою занавіску і відкрили погляд у вікно. За тим склом майорів світ. 
– Це і є він?
Спитала доня.
– Так, Зірочко. Тож відчиняй.
Вона з цікавістю торкнулась люстерка і покрутила маленького ключика. Хто ж це придумав таке – замкнути людей в ілюзії, коли там ціла Вічність Життя? – спитала. Як тільки-но сказала, то шалений вихор розбив скло тої шибки, воно друзками посипалось на свідомість людей, що під нами. Боляче ранило їх фізичний розум, а душу – калічило злом. Маленька відчула біль кожного з них, він пронизав її наче нитка голку, а голка з ниткою – чистий шмат полотна. Полилася кров, почувся стогін. Моя Мелодія вже не лунала на околицях їхньої осені, тихенько жевріла надією, бо вірила в Любов. 
– Чого ти привела мене до пекла?
Заплакала і спитала.
 – ….
Я промовчала.
– Це і є твій світ?!
 – …
Я промовчала.
– Мамо!
– …
Я промовчала. Так віддала Йому в жертву найдорожче – Дитину. Тої миті моя жіноча цнота розірвалась водами. Води хлинули дощем, тим котрого надто люблю і осінь минула.
– Прокидайся, любий.
Тихо прошепотіла. Він глянув на мене синім поглядом і мовив цілунком закоханого Бога. 
– О Моя Богине, нащо Я так довго спав?
– Це я довго йшла до Тебе.
– А де всі?
– От-от народяться.
– Ти любиш дітей?
– Обожнюю. Настільки, що віддала Зірочку Тобі в жертву. Я можу Все, але не можу її попестити… Часом, я мрію аби Ти мене відпустив, хоча б на один день, тільки цього разу не людиною, а мамою. 
– Йди. Я відпускаю
– Справді?
– Так, йди.
– А ти сумуватимеш за мною?
– Ні.
– Ні?
– Я ходитиму з тобою, живучи у твоєму Лоні. І кожного разу, коли твоя утроба народжуватиме, буду народжуватися Я. Без відчуття болю і запаху людської крові. Більше ти не народжуватимеш у муках, бо мені не сила впродовж вічності пити твої солені сльози і бачити, як рветься Моє м’яке, ніжне Лоно. 
– А от і мій світ, доню.
– Та це ж Земля!
– Це планета Любов – Оазис Всесвіту.
Велика пустеля зірок линула галактиками до центру. Так маленька Земля перестала бути пеклом в ілюзії людей, які завжди казали, що в цьому світі неможливо жити і розуміли – більше ніде. Більше ніде створити Рай, як перетворити в Нього пекло. І хай розуміє Бога кожен по-своєму, але Земля то є відкраяна Земля – обрана Богом. І якщо йти на край світу, то сюди. Сюди де беруть початок чотири ріки-океани і поять собою Едемський сад. 

Наступна частина