Коментувати також можна з та

Вт, 13/04/21, 08:34
Меню сайту
Категорії каталогу
Кедик Світлана [96]
Поезія Світлани Кедик. Закарпатська область, Виноградівський район, село Букове.
Рошко В’ячеслав [26]
Кузан Василь [39]
Бабічин Юрій [10]
Вихованець Леся [1]
Ісаєвич Михайло [47]
Марина Алдон [4]
Пальок Анна [79]
Хланта Михайло [18]
Бурдюх Микола [54]
Наталія Степа-Пеньора [2]
Медвідь Марія [1]
Рибар Тетяна [3]
Опитування для Вас:
Де Ви друкували поезію?
Всего ответов: 418

І як без статистики?
ШЛЯХ до ТВОРУ:  

         
Вірші/статті категорії та розділи української поезії, українська проза
    Поети Закарпаття категорії та розділи української поезії, українська проза Кедик Світлана
 

Спогад. Натюрморт
Початок тут

Частина четверта третього розділу

В ролях:
Отець Володимир – Світлана Кедик.
Ти – Я.
Душа – Свідомість.
Людина – Бог.
Зірочка – донечка.
Ігор – коханий чоловік.

Отець Володимир щасливо проживає своє земне життя і вірить у Вічність. Однієї миті він більше не рахуватиме секунди, навіть - хвилини, більше того – години. Однієї миті…

Ти забрав мене до Себе.

Я – скорилася Тобі.

Людина еволюціонувала протягом шістсот шістдесяти шести фобій, у неї виросли крила і вона стала прозорою вісімкою. Так на заході епохи людства прийшла зоря епохи Водолія. Тепер Ти мене кличеш на ім’я – Мама, а пам’ятаєш, колись називав Світлом?

Зірочка стала Мамою.

Ігор мене обожнює.

Ну ось і все. Все. Все, що я можу тобі дати – прочитати дивний текстик написаний від руки ручкою. Та якщо глянути інакше, то можна помітити давній манускрипт, на стільки оригінальний наскільки дозволяє твоя уява. Тому розв’язуй червону стрічку, розгортуй: отак поклади на стола і обережно розправляй мої кутики… будь ласка, лагідгідніше, бо я надто довго лежала в основі світобудови. Мене тримали у пляшці з забобонами, годували люттю і давали пити чай з кісток від яких я відмовлялась. І тільки зараз виринаю з безодні, розправляю свої тендітні плечі, піднімаю подихом пружні груди і стаю вище, стаю вище на цілу голову думок. У мене є все аби відчувати себе Абсолютом: довге, щовкове волосся уквітчане сяйвом; мудре чоло; гострий запах; медові вуста; глибокий погляд… і це тільки голова. А далі - ніжні дотики відчуттів перепоясані подихом насолоди жіночого лона. Тому поринай у мене настільки оригінально, на скільки дозволяє твоя уява. Кохай мене так аби філософи нарешті зрозуміли математиків, ті в свою чергу - фізиків та хіміків… анатомію вони побачать у власних відчуттях аби створити справжню історію. Кохай мене не так, як вперше і не так, як востаннє, кохай мене так, як тільки вмієш ти.
… Людина – нескіннечнна величина.
Ти і Я – дві її частини.
Я – маленька.
Ти – великий.
Я люблю тебе так, як ти любиш нас(людину). Ми любимо тебе так, як ти любиш мене.
І напевно, ти втомився від такої кількості букв, тому розслабся - звільнись від думок і цілковито довірся мені. Ні-ні, я не прошу тебе вірити мені, тільки відчувати. Зараз моя долоня прохолодна і трішки волога від сліз, які капають з очей. Мої очі – хмари. А сльози – мій особливий, особистий дощ. Він часом літній, немов весняне таяння зимнього снігу, а часом осінній, мов гарячий дотик води у полудневий час. А тепер дихай. Лягай на ліжко на якому сиджу я. Клади голову на мої коліна так аби твої ніздрі відчували запах лона під легким платтячком хвилювань. Ніжно приклади своє покусане моїми зубками вушко до мякої полуниці бажань і починай відчувати стигло-солодкий смак шаленої любові. Вона у нас одна, але мені вистачає аби ділити її на всіх. Бачиш, так виходить, що я розлучаюсь з чоловіком, котрий мене обожнює. Причина у відсутності причини – не хоче мене ні зким ділити. А ти ділиш, ділиш і не нарікаєш, що більша частина мене завжди належить йому.
Боже мій, просто непервершений феєрверк – лоскотно. Хочу ще. Лоскочи мене пристрастю, розмазуй мріями на полотні надії. Так. Це картина – стигла полуниця розтечена моїми пальчиками і твоїми вустами на тілі. Картина соковита без рамок і обмежень.
Якщо пальці гарно розпростерти, то вийде картина. Буде поле мистецьке, і світ і людина. Буде година ріками литись у день із хвилини, а секунда - у рік з тої днини. Якщо час взяти до рук, затрощити в обіймах, наче рідну дитину. То відчуєш мить колихання, що тижнями б’ється в людині. А коли ще перев’яжеш життя сподіваннями, зможеш злетіти – щирим бажанням… бо хочу, а не мушу дати випити з долонь весняних свою душу.
Але якщо ти візьмеш голими руками, я розтечусь байдужими життями. Тому бери мене грушами – стиглими, як я…
Терпко, мабуть від винограду – червоного та синього. Так завжди буває коли ми цілуємося – сині губи жевріють полуммям чмокання. Воно ледве всигає ковтати слюню, не плюється, але задихається і … і помирає.
- Тепер ти задоволений. Лежиш і дивишся на себе мертвого. Лежиш у спокої. Відчуваєш спокій? Тільки спокій, тишину, рівновагу…
- Хіба смерть і є початком?
- Так, смерть не є життям, вона є саме початком твого нагого щастя.
- Як, так?
- Так, як бачиш?
- Я бачу тебе, але не впізнаю в обличчя.
- Бо в мене нема обличчя. У мене є хмари і дощ, у мене є небо і сонце, у мене є зорі і місяць… у мене є ти.
- Але хто ти? Звідки прийшла?
- Я - твоя Свідомість.
- А хто тоді я?
- Ти – моє тіло.
- А де наша рамка?
- Яку саме ти хочеш?
- Божественну.
- Тому малюй круглий трикутник – спіраль. Буде дев’ятка.
- Але нас троє.
- Значить Абсолют.
- О-о-о…
- А ти знаєш, що від Нашої Любові запалюються Зірочки.

Напевно, ти втомився від такої кількості букв, тому розслабся - звільнись від думок і цілковито довірся мені, бо ми почнемо з Початку.


Кажуть, що філософів розуміють після смерті. Тож якщо Ти читаєш цей твір то я вже воскресла. А ще кажуть, що автобіографічні твори пишуть у великій славі, саме тому я собі її придумала. Знаєш, він не хоче мене відпускати назавжди, але дозволяє кожного ранку та вечора літати п'ять хвилин. Так і не збагнув, що мій ранок триває аж до вечора, а вечір - до світання. Саме тоді я одягаю свою улюблену сукню – зорю і йду гуляти небом залита червоним мереживом шаленої ночі :)


Привіт. Я… Я звичайна людина – з двома ногами, руками… тільки очей у мене чотири. Отак буває, в дитинстві не хотіла носити окулярів, а зараз без них мій монітор зі мною не дружить. Аби розрадити каже : жінка в окулярах це можливість для чоловіка бачити її завжди різною. Тому я різна, завжди нова і оновлена гублю себе у Вічності і знову знаходжу, щойно знімаю і одягаю окуляри. Усе так, як і має бути у людей, та в цьому житті я зустрілала себе двічі.
Одного прекрасного дня Він з’явився в моїй поштовій скринці. Сидів собі там тихенько і чекав коли я підійду. Я багато раз підходила, навіть зазирала всередину, та ніколи не бачила когось божевільнішого ніж Він.
Була ніч і були зорі. Ніч була темна, а зорі – ясні. Веселелковий метелик розбудив скельця моїх окуляр і вони піднялися зі столу ледве протерши очі від кількахвилинного сну.
Ти хто? – спитала я у Нього.
Мене звати Лист – відказав.
- І чого прийшов?
- Я загубився.
Жалісно відповів.
- Певно замерз, і голодний…
Він мовчав і тільки дивився на мене своїми великими, карими очима. А тоді, я його взяла до себе, пригорнула і так застигла на одну єдину мить. Я ж просто не подумала, що він чужий…

Тобі цікаво? Але давай зпочатку.
Життя жінки зазвичай починається з народження, так само, як і чоловіка.
Мама мене народила, бо я дуже хотіла Жити за для Життя. Народила тої зими, коли йшов сніг, лягав просторами породіллі на самісіньку грішну Землю, так вона ставала свята. Пам’ятаю смак молозива і її змучене обличчя.
Мене не одразу дали їй, певно тому я кричала голосом немовляти – маленької дівчинки, яку нарекли іменем Світлана. Росла хворобливою. А одного дня мамі сказали – ця дитина ймовірно не житиме. Мамочко, мамусю, – казала їй своїм дитячим поглядом, - я житиму вічно, інакше навіщо було народжуватись. Вона тоді плакала наді мною, цілувала руці і пошепки молилася Богу. А я дедалі частіше каталася на хмаринах з янголятами. Саме тоді познайомилась з маленькою дівчинкою, яка протягом земних років стане моєю донечкою. Вона житиме в небесах – у моїх дівочих мріях і чекатиме свого дня народження. Той день стане для нас усіх переможним, тому назву її Вікторія.
І якщо заглянути минулим в майбутнє отримаєш рівно теперішнє. Теперішній стан милує мене довгими, русими хвостиками і чарівною усмішкою Зірочки. Зірочка це вона - моя маленька донечка, 2001 року народження.
Навіть не знаю хто з нас старший. Мама каже, що мені 28 років, та їй ніхто не вірить. Більше того, коли коханий чоловік називає мене Дитинкою. Він неймовірний чоловік, бо віддано несе в собі Світлу Перемогу Життя...
Ну ось і познайомились. Власне, це ти вже читав на моїй особистій сторіночці.
Продовжуємо:

…Твої вуста солодкі я цілую, бо гріх не цілувати їх. В своїй уяві я малюю, час прожитих потіх. І відчуваю – кохаю. Що зі мною? Кудись провалююсь, але не вниз, і не падаю – лечу. Мовчу. Поруч Ти лежиш, дивлюся, до оголеного тіла горнуся... Так затишно мені. Так тепло у вогні любові. Чому? Бо той вогонь пече Тобою.
Твої вуста солодкі я цілую, бо гріх не цілувати їх. Так затишно мені. І вдень, і вніч, і на зорі у тому домі пахне жаром - дивний аромат. Розпеченого тіла аромат прокрався крізь вікно, на дах будинку виліз, і став хмариною земних потіх. Час пройшов – розсіявся туманом. Через аромат Любові весь світ здається п'яним.
Твої вуста солодкі я цілую, бо гріх не цілувати їх. І цілувати – гріх. Грішу, а може, ні, не знаю. Просто віддано кохаю. Так віддано, що віддаюся, топлюся в морі відчуттів, на дно лягаю, але Ти поруч – маленька течія серед морів. І Ми пливем собі потроху, в своїх обіймах Ти мене несеш...
Я завжди буду дякувати Богу, за те, що в моїм серці Ти живеш.
Твої вуста солодкі я цілую, бо гріх не цілувати їх. І цілувати – гріх…


Я забула вказати назву. Вірніше довго не могла придумати, і почала згадувати всякі речі й неречі, які Тобі не треба чути, тому просто читай. Я напишу вликими літерами, аби гарно було видно. Обвожу старанно олівцем, ой… якби ти був тут, зі мною, то міг би помітити, що мої пальці чорні, я люблю розтирати графіт на білому листочку. Тоді він переливається кришталиками і танцює від радості бути моїм почерком. Я знаю, упізнав :) Ще на тій стінці, пам’ятаєш? Тож збираю себе до купи, наче пазли, було б добре аби Ти мене підправив собою, просто підсунув, так аби було зручніше лежати, просто лежати і вірити, що Ти і я маленькі часточки чогось більшого ніж просто людина, чогось величнішого ніж просто Всесвіт, чогось тривалішого ніж просто Вічність, чогось бездоганнішого ніж просто Бог. Ти мене раніше читав, але зараз я інакша, не така, як тоді. Тому не старайся вгадати мої кроки, просто йди, інколи падай – провалюйся в мої обійми і цілуй…




СПОГАД
про людство у світі реальних ілюзій
(дописано ручкою)




Додав: svetakedyk (21/07/09) | Автор: © Світлана
 
Розміщено на сторінці: Кедик Світлана
 
Переглянули твір - 1915 чол.
 
  
  у Вас # закладок

автору
за твір:

 



Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Всього коментарів: 2
avatar
1 Юта • 14:15, 22/07/09 [Лінк на твір]
Архікруто... хоча й пафосно.
-трохи витіюватості Павича,
-трохи "ОЕ":"Ти хочеш мене на стіл постелити, собою зашити без жодного шва..." ,
-трохи математики: Ти+Я=Людина(Бог),
-трохи адюльтеру-"Машина часу":"Он прощал, но ночью за окном темно и она улетала все-равно"...
-трохи натюрморту (виноград, полуничка).

такі асоціації... гарно. hands

avatar
Дякую, Анечко за перечитування.
І за асоціації. :)


Додати коментар:

Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
avatar

загрузка...

ОСТАННІ 10 КОМЕНТАРІВ до ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ

(50 коментарів Ви можете переглянути на сторінці "НАШ ТОП ++")


   


Форма входуу
Логін:
Пароль:
Інформації:     
Випадкове ВІДЕО з сайту:
Вистава за п'єсою Михайла Старицьког...
00:07:07

ПОНОВЛЕНІ ТЕМИ ФОРУМУ:

ОНЛАЙН - РОЗМОВНИК    
    (міні-чат)

    АВТОР-АДМІН САЙТУ:
    Сайт: uid.me/vagonta
    Facebook,
    Instagram,
    Viber: 0680839579
    E-mail: vagonta@gmail.com, virchi@yandex.ru

загрузка...

НАЙПОШИРЕНІШІ
КЛЮЧОВІ СЛОВА
Copyright MyCorp © 2006 Хостинг від uCoz