Цс-с-с-с… Тихо, дуже тихо… Чути шепіт. Чим далі тим більше сліз, котрі блищать енергетикою домашнього затишку. Сьогодні уперше по-справжньому тихо. Я забула все те, що згадала. Замість коми поставила крапку, замість трьох – тире. Сьогодні уперше по-справжньому тихо. Сонце заходить до хати теплою ходою, як завжди. Як завжди квіти радіють кожному його погляду, потому цвітуть. Сонце голубить їх квітучі голівки і пашить ароматом. Наіть годинник зупинився, аби відчути запах вічності, а я – смак морозива, яке мені принесли діти. Гомін, Дитячий гомін. Але я застигла у тишині. Морозиво тихо розтікається солодкими стінками і просить себе з’їсти. Не хочу. Не хочу їсти. Хочу липнути в тишині про тебе і просто писати. Будь ласка, дай мені Слово… дай, що смиренно мовчатимеш у тишині про мене. Чим далі тим більше сліз. Вони неймовірно щасливі, бо виринають з моїх очей. Ірогя нема, як і ніколи не було. Це лише елюзія. Саме «е», а не «і» чи «а». Повір мені, я знаю, що кажу. Це лише елюзія, як і людське буття. Треба ж то було вигадати Всесвіт з такими реальними елюзіями? Сьогодні уперше по-справжньому тихо. Чим далі тим більше сліз. Коли особлива мить стала реальністю, її букви загомоніли на зеленій обгортці(саме обгортці, а не обкладинці) мого Летючого Щоденника. Особлива мить розпростерлася аж до країв листочка випроставши ніжки та ручки за червоне поле, яке помилково намалювали. Отак безсоромно взяла і полізла за межі всіх визнаних і не визнаних думок. Вона не просто лежала, вона кохалася з Щоденником. А як же я? Хіба, не я його єдина? Виявляється, що я – його і я – єдина. Але аж ніяк не його єдина. Особлива мить хизувалася переді мною своєю виразною красою вважаючи себе найкращою. А я мусіла вислуховувати інтимні подробиці і вкладати свої вуста у його медовий рот, свої перса – у його долоні, своє лоно плутати в його язику і ледь чутно стогнати, так ледь, аби випадково не розбудити годинник. Сьогодні уперше по-справжньому тихо. Чим далі тим більше сліз. Перегортаю листок і кладу цифру три, вірніше малюю. 3 Мені знову снилася змія. Вона повзла до моєї хати. Ігор її порізав на шматки і подав мені у долонях. Шматки ворушились так сильно, що зліпились воєдине і знову полізли до хати. Це повний абсурд – думаєш. Ні, мій любий, моє Сонечко… це не абсурд. Просто сьогодні уперше по-справжньому тихо. Чим далі тим більше сліз. Мені так Його жаль. Він такий одинокий у Своїй Абсолютності між грішних людей. Я шепчу їм – перестаньте бути грішними. А вони відказують - ми святі. Тоді нащо Батько дав мені Вогонь і Дух? Чуєш, нащо? Я народилася не в свій час, але для того, аби він став моїм. Зникли сліди на піску, бо зник пісок. Так людина лишилася сам на сам зі своїми бідами. А я вертаю до Нього, до свого Єдиного, аби прикрасити Нашу самотність Собою. Сьогодні уперше по-справжньому тихо. Чим далі тим більше сліз. Цифра 4. Моє тіло змінюється. Замість ніг тільки сукня, замість рук – крила, замість голови – німб, замість голосу – мовчання. Я оніміла, хіба не бачиш, що я німа? - Цсс-с-с-с… тихо, дуже тихо бачу, люба. - Господи! Яка щаслива! Вибач, я думала, що ти мене забув. - Поплач, голубко, поплач. Яка ти наївна, хіба я можу забути ту, яку ніколи не згадував. - Не знадував? - Так, бо ніколи не забував. - Не забував? - Так, бо ніколи не пам’ятав. - Не пам’ятав? - Так. А навіщо пам’ятати, коли ти завжди зі мною. - То це не елюзія? - Це люзія, люзія… - Ти мене любиш? - На дурні питання не відповідаю. Цифра 5. Йшов сніг.Йшов слідом за мною. Нарешті наздогнав і нахабно поліз цілуватися. Я відштовхувала його, а він сипався на мою свідомість, вірніше голову, дрібними сніжинками. Сніжинки затікали в самісіньке… самісінькі трусики. Певно, тому вони стали вологими. Тоді я їх зняла його повільними рухами. Вони впали додолу, як осінній рожевий лист. Повіяло морозом. Аби я не змерзла сніг обійняв мене пекучими обіймами і дозволив танути з собою. Знаєш як я танула? Я прозтікалася мов чорнло на чистому аркуші паперу. Розмащувала кожні вигини, розбавляючи колір диханням. А коли скінчився кисень ми нарешті почали. Ось яка грань між кінцем та початком. Цифра 6. Я її люблю. Цифра 7. Я її люблю. Цифра 8. Я її люблю. Цифра 9. Сьогодні по-справжньому тихо. Мені сумно за твоїм лоскотом і помилками в пореденньому тексті цієї частини. Але сьогодні я створила найкращу помилку – тебе. Моє сьогодні триває уже цілу Вічність. - А як же Світлана? - Світлана сидить на дивані повісивши окуляри на носі. - Просто сидить. - Та ні, записує ручкою Спогад. - А чому на носі? - Бо в неї довгий ніс. - Що, некрасивий? - Нє, абсолютний.
В моєму житті нема важливих речей. В моєму житті важлвим є Життя. Усі інші дрібниці і довгі носи то мізерна частина мене, можливо не ідеальна, але абсолютно кохана. Тому він любить мене такою, як я є, хоч і протестує проти філософії. Я кажу йому - та ти живеш з Філософією. А він відказує – нехай дитинка займається чим завгодно, тільки не плаче. Криза минула тому я нарешті можу собі дозволити поїхати, просто взяти і поїхати.
Сидить, мабуть, на дивані у тиші кімнати жіночка і щось згадує, і про щось мріє. Щоб не забути плину своїх думок, ретельно їх занотовує. Коли читає записане, то сама дивується - як вдалося, здавалось би з буденного, зробити таку змістовну річ, що не соромно показати іншим...
... І нарешті - зізнання (як абсолютне звільнення): собі, Тобі, Тиші... Летючий Щоденник, мов Летючий Голландець, вже губиться за хмарливими вимріями, але раптом зачіплюється необережно крильцем за край (червоне поле?) веселки, намальованої Зірочкою. Вона забігає до кімнати і простягає довгоносій Світлані ручку, - нову, червоно-синьо-зелено-жовто-блакитну, - пиши... Тільки не плач. Особлива мить...
краса душі це ідеал , а решта тільки очі , слух ... і все що часто значення немає . Бо якщо любиш і кохаєш то бачиш серце днів життя .
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
та
у Вас 
0
