У цьому величному, безмежному Всесвіті на й ніде сховатись. Хіба що в Собі.
Осінь
– Чому Ти завжди малюєш листя жовтим? – Я не малюю, а розпорскую – перебовтаю фарби: жовту, червону та коричневу, закручуся-заверчуся вихором... А насправді, я просто люблю. І не дивно, що мені хочеться одягнути Її у золоті шати нестримного почуття. – То Твої почуття багряно-жовті? – Жовтогарячі...
Коли приходить Осінь
Серце билося в грудях так... Не знаю, як, якось так – ніяк... І мені хотілося... єдине бажання, одне єдине, будь ласка. Скотилася сльоза, повільно сповзла по блідій щоці. А коли торкнулася губ, то я відчула дикий голод і з’їла, проковтнула рідну сльозу. Хіба їй було боляче? Їй сподобалось тримати вологість вуст. Вуста шепотіли, а сльози текли, але я не плакала, бо діти не плачуть – трішки ридала. Сумно. Сумно, бо відчуваю, що мене покидає сум. Як без нього житиму? Ну як зможу не бути замріяною, задуманою, як зможу не марити дотиком Зірок, ну як я зможу?... Нічого – сказала сама собі і попросила Хмарину опустити мене на Землю. А на Землі саме достигали яблука з запахом персиків, а ще виноград. Смачно пахне Осінь. Моя рідна, люба Осінь. Ти завжди приходиш так невчасно, швидкоплинно крадучи у мене час Літа. – Скажи, Осінь, навіщо Тобі мій час? – Бо дарую Мить. – Мить, кажеш... – Так. Ходи до мене, щось покажу. Я боязко підійшла, ще не забула боятися, але все частіше думаю, що не варто. Страх не вартий моєї уваги. Тому дарую йому себе усю, замість маленької уваги і йду за Осінню. Цікаво, куди вона мене веде? Мабуть, за минулим? А кажуть, що в минулому живе майбутнє. Не знаю точно, але точно знаю, що особисто я живу в теперішньому. Бо саме тепер, вірніше тоді, я відкрила Двері, а на порозі – Осінь. Почувся стукіт в двері, Я відчинила – нема нікого. Лише, чогось, схвильована Береза Вплела багряну стрічку в коси, Чогось, схилилася до самої Землі, Небу вклоняючись, в якому Загубились крики журавлів; Квітам, травам, яких умили Вже холодні роси... Почувся стукіт в двері, Я відчинила, а на порозі – Осінь. Вона стояла сама самісінька посеред мого двору, інколи визирала на вулицю, а інколи тікала до саду... А я знову й знову відкривала двері аби запросити до хати. А Вона - то торкнеться Черешні у сусіднім саду, то Горіха, то покурличете у Небі над хатою... Дмухне через димар старенькою пічкою і Вогонь аж затріщить... затріщить своїм багряним Багаттям, і поволі осяде, але не гасне – жевріє. Стільки Надії у серці жевріє. О моя Осінь. Розумієш, Голубонько, я маю Журавля у Небі, якого всім серцем кохаю. Він літає своїм білим польотом і манить до себе. А я жінка, тільки і вже, просто хочу до Нього. Але Синичка у моїй Дитячій долоні щебече про вкрадене Літо і подаровану мить. Розумієш, Осінь, якби ти не прийшла, якби ти... Іди собі, бо ти тільки історія. Історія? Та ні, ти – моя вічна молодість, яка плине весною, гомонить літом і дихає свіжістю морозу. Так пахне, такий незвичний запах спантеличеної свободи і золота. Ти не тільки вільна а ще й золота. У Тебе – он скільки золота! Вигукує маленьке дівчатко, обіймає рученьками Березу, а потім тікає і падає у перину з листочків. Усі розуміють все і нічого. І тільки я Одна розумію Себе. Невже я одинока? Невже я одинока у своїм безмежнім Щасті? Багряним мереживом простяглися ліси обабіч доріг, ще дихали теплом, ще заманювали до себе літнім Духом, хоч і був уже місяць листопад. Осінь, напрочуд гарна цього року осінь. Вийду на вулицю, оглянуся, поволі підніму очі до неба – простір, безмежний, голубий простір, що десь там далеко, наче об’єднується в єдине ціле з жовтогарячою смугою землі – вечоріє. Здійметься прохолодний вітер, десь тут, десь там завиє... Я, наче вкопана, стою, ковтнувши чарівне зілля природи, і радіє серце спокою душі. Якесь дивне почуття проймає, я відчуваю дотик осінній, легкий, мов пір’їнка, і вже із нею разом я кружляю, у повітрі тану тут, десь там з’являюсь, я оживаю і начебто вмираю, щасливою вмираю я, лише для того щоб воскреснути і далі Жити.
Лелека
Поцілунків було більше, аніж слів... Кажи, чого ж Ти занімів? Мовчить... Пісок поволі сіє час, коли мільярди очей дивляться на Нас, і пошепки говорять – вона закохана у Бога. Знімаю окуляри із тих усіх очей – пітьму із заспаних ночей. Та вони ж бо бачити не хочуть... Зубами, лиш... Клекочуть і плутають язики у світах... Вони такі далекі, а я така близька – Лелека. Летить самотньо здалека. Хіба Лелека любить Бога? Вона Його цілує у хмарах-пеленах, кидаючи на Землю сльози і курличе – пийте люди, закохану свободу! Вона солодка і терпка, у дотику п’янка – Жива Вода Любові. Цілую Небо у Його очах, Змією лізу в Душу і віддаюсь розпусно заради себе – Вас, бо хочу, а не мушу. Його вуста дарують мені Сонце. Мій Голубе, мій Боже, помовчи зі мною, помовчи. Бо завтра скину пір’я і стану тілом людської душі. Одягну тіло, бо маю що сказати людям, дівочими ногами по Землі ходити буду, одну єдину мить. Я пронесу Тебе в собі! Як серденько щемить... Кажи, чого Ти занімів? Мовчиш... Нічого, мовчи, а я молитимусь Тобі, мій Любий Боже – кохаю. Тому Лелека, бо літаю. Поцілунків було більше, аніж слів – коли зі мною Бог відвертістю німів. Осінь – щастя. Літо – його передчуття. Журавель у небі – синичка у руках. На всіх „околицях” душі вирує Осінь. Невже я одинока у своїм безмежнім Щасті? Я ОДИНока, Боже, але ніколи не сама. Пийте люди сльози, Бо то Любов Моя. А листя… Листя… Листя – то турбота, вихор почуттів, Закохана свобода ховає відблиски Чужих життів. Життя! Від слова жовтий. Аура п’янка малює Сонце в небесах… Камінці із листям грають – складають букви у слова. Єдине слово – Осінь. За пазухою в Бога Серденько щемить. Мені болить Його тривога, Тому цілую – йду. До Бога і від Бога Малюю кроки у танку. Але чого вона багряна – Приємно, ніжно-п’яна!? П’яна і терпка. Я Осінь! Я Осінь у листках... Моє тепле листячко, неначе пір’ячко, летить, летить, летить... Жовтіє – Любов леліє – виношує в собі. Аби черговий раз дарунок дати Йому – плоди. Дерева зайнялися вогнем Любові, і поля, і сади, і ліси... Весь Рай горить. Бо Осінь то є Ти. А там... Зима. Ти бачиш, вдалині?! Там жовтіє Сонце у вранішній імлі тонесеньким листочком... Ти бачиш, вдалині?! – Чому Ти завжди малюєш листя жовтим? – Я не малюю, а розпорскую – перебовтаю фарби: жовту, червону та коричневу, закручуся-заверчуся вихором... А насправді, я просто люблю. І не дивно, що мені хочеться одягнути Її у золоті шати нестримного почуття. – То Твої почуття багряно-жовті? – Жовтогарячі...
Останні пазли мого життя покажуть тобі картину… Я так і залишуся жити в Осені у часі з ним, у миті з тобою. Ви можете поділити мене навпіл, хоч би й розірвати… все одно осяду туманом – спогадом на ліси, на поля, на дахи і двори, на вулиці і вулички… Ти шукатимеш мить, а він – хвилину, бо він – моє тіло, а ти – душа. Мене звати Любов, ось і познайомились. Не питай себе, як міг жити без мене, не треба зайвих запитань. Знаєш, я прийшла у цей світ і стала повією, просто більше нікуди було піти. Та чи повія не жінка, скажи? Чи жінка не мати? Ось я зараз оселилася у Батьковім саду, зі своїм багряним самотнім щастям. Ти можеш не приходити до мене, та все одно залишусь твоєю тінню. Але якщо захочеш, любий, то стану Світлом. А пам’ятаєш, ...Тоді Ти називав мене "Світлом", а я сміялася і казала -виходить, що я "Жива Електрика". А Ти відповідав - ні, ти "Світло". Тільки не казав - Моє "Світло". Але я завжди знала, що Твое... Та ці рядки вже з іншої Казки, саме з тої, яка стала початком Нас. Пригадай, як починається Планета Любов. Я розкажу її перед сном, ти тільки попроси… - А звідки ж ти прийшла? - З твого спогаду про людство у світі реальних ілюзій. - Ти не можеш просто взяти і перевернути світ догори ногами. - Я вважаю правильним поставити світ з голови на ноги. - Ось… - Це мені? А за що? - Просто… просто так. - То я їх підкидую і хай люди бачать Всесвіт одягнувся у Осінь. Летіть мої любі, летіть…
|