Коментувати також можна з та

Вт, 13/04/21, 10:22
Меню сайту
Категорії каталогу
Кедик Світлана [96]
Поезія Світлани Кедик. Закарпатська область, Виноградівський район, село Букове.
Рошко В’ячеслав [26]
Кузан Василь [39]
Бабічин Юрій [10]
Вихованець Леся [1]
Ісаєвич Михайло [47]
Марина Алдон [4]
Пальок Анна [79]
Хланта Михайло [18]
Бурдюх Микола [54]
Наталія Степа-Пеньора [2]
Медвідь Марія [1]
Рибар Тетяна [3]
Опитування для Вас:
Сторінка "ПОЕЗІЯ та ПРОЗА" завантажувалась:
Всего ответов: 214

І як без статистики?
ШЛЯХ до ТВОРУ:  

         
Вірші/статті категорії та розділи української поезії, українська проза
    Поети Закарпаття категорії та розділи української поезії, українська проза Кедик Світлана
 

Спогад. Осінь

У цьому величному, безмежному Всесвіті на й ніде сховатись. Хіба що в Собі.

Осінь

  – Чому Ти завжди малюєш листя жовтим? 
– Я не малюю, а розпорскую – перебовтаю фарби: жовту, червону та коричневу, закручуся-заверчуся вихором... А насправді, я просто люблю. І не дивно, що мені хочеться одягнути Її у золоті шати нестримного почуття.
– То Твої почуття багряно-жовті?
– Жовтогарячі...


Коли приходить Осінь

Серце билося в грудях так...
Не знаю, як, якось так – ніяк...
І мені хотілося... єдине бажання, одне єдине, будь ласка.
Скотилася сльоза, повільно сповзла по блідій щоці. А коли торкнулася губ, то я відчула дикий голод і з’їла, проковтнула рідну сльозу. Хіба їй було боляче? Їй сподобалось тримати вологість вуст. Вуста шепотіли, а сльози текли, але я не плакала, бо діти не плачуть – трішки ридала. Сумно. Сумно, бо відчуваю, що мене покидає сум. Як без нього житиму? Ну як зможу не бути замріяною, задуманою, як зможу не марити дотиком Зірок, ну як я зможу?... Нічого – сказала сама собі і попросила Хмарину опустити мене на Землю.
А на Землі саме достигали яблука з запахом персиків, а ще виноград. Смачно пахне Осінь. Моя рідна, люба Осінь. Ти завжди приходиш так невчасно, швидкоплинно крадучи у мене час Літа.
– Скажи, Осінь, навіщо Тобі мій час?
– Бо дарую Мить.
– Мить, кажеш...
– Так. Ходи до мене, щось покажу.
Я боязко підійшла, ще не забула боятися, але все частіше думаю, що не варто. Страх не вартий моєї уваги. Тому дарую йому себе усю, замість маленької уваги і йду за Осінню. Цікаво, куди вона мене веде? Мабуть, за минулим? А кажуть, що в минулому живе майбутнє. Не знаю точно, але точно знаю, що особисто я живу в теперішньому. Бо саме тепер, вірніше тоді, я відкрила Двері, а на порозі – Осінь.
Почувся стукіт в двері,
Я відчинила – нема нікого.
Лише, чогось, схвильована Береза
Вплела багряну стрічку в коси,
Чогось, схилилася до самої Землі,
Небу вклоняючись, в якому
Загубились крики журавлів;
Квітам, травам, яких умили
Вже холодні роси...
Почувся стукіт в двері,
Я відчинила, а на порозі – Осінь.
Вона стояла сама самісінька посеред мого двору, інколи визирала на вулицю, а інколи тікала до саду... А я знову й знову відкривала двері аби запросити до хати. А Вона - то торкнеться Черешні у сусіднім саду, то Горіха, то покурличете у Небі над хатою... Дмухне через димар старенькою пічкою і Вогонь аж затріщить... затріщить своїм багряним Багаттям, і поволі осяде, але не гасне – жевріє.
Стільки Надії у серці жевріє. О моя Осінь. Розумієш, Голубонько, я маю Журавля у Небі, якого всім серцем кохаю. Він літає своїм білим польотом і манить до себе. А я жінка, тільки і вже, просто хочу до Нього. Але Синичка у моїй Дитячій долоні щебече про вкрадене Літо і подаровану мить.
Розумієш, Осінь, якби ти не прийшла, якби ти...
Іди собі, бо ти тільки історія. Історія? Та ні, ти – моя вічна молодість, яка плине весною, гомонить літом і дихає свіжістю морозу.
Так пахне, такий незвичний запах спантеличеної свободи і золота. Ти не тільки вільна а ще й золота. У Тебе – он скільки золота! 
Вигукує маленьке дівчатко, обіймає рученьками Березу, а потім тікає і падає у перину з листочків. 
Усі розуміють все і нічого. І тільки я Одна розумію Себе. Невже я одинока?
Невже я одинока у своїм безмежнім Щасті? 
Багряним мереживом простяглися ліси обабіч доріг, ще дихали теплом, ще заманювали до себе літнім Духом, хоч і був уже місяць листопад. Осінь, напрочуд гарна цього року осінь. Вийду на вулицю, оглянуся, поволі підніму очі до неба – простір, безмежний, голубий простір, що десь там далеко, наче об’єднується в єдине ціле з жовтогарячою смугою землі – вечоріє. Здійметься прохолодний вітер, десь тут, десь там завиє... Я, наче вкопана, стою, ковтнувши чарівне зілля природи, і радіє серце спокою душі. Якесь дивне почуття проймає, я відчуваю дотик осінній, легкий, мов пір’їнка, і вже із нею разом я кружляю, у повітрі тану тут, десь там з’являюсь, я оживаю і начебто вмираю, щасливою вмираю я, лише для того щоб воскреснути і далі Жити.

Лелека

Поцілунків було більше, аніж слів... Кажи, чого ж Ти занімів? Мовчить...
Пісок поволі сіє час, коли мільярди очей дивляться на Нас, і пошепки говорять – вона закохана у Бога.
Знімаю окуляри із тих усіх очей – пітьму із заспаних ночей. Та вони ж бо бачити не хочуть... Зубами, лиш... Клекочуть і плутають язики у світах...
Вони такі далекі, а я така близька – Лелека. Летить самотньо здалека.
Хіба Лелека любить Бога? Вона Його цілує у хмарах-пеленах, кидаючи на Землю сльози і курличе – пийте люди, закохану свободу! Вона солодка і терпка, у дотику п’янка – Жива Вода Любові. Цілую Небо у Його очах, Змією лізу в Душу і віддаюсь розпусно заради себе – Вас, бо хочу, а не мушу. Його вуста дарують мені Сонце. Мій Голубе, мій Боже, помовчи зі мною, помовчи. Бо завтра скину пір’я і стану тілом людської душі. Одягну тіло, бо маю що сказати людям, дівочими ногами по Землі ходити буду, одну єдину мить. Я пронесу Тебе в собі! Як серденько щемить...
Кажи, чого Ти занімів?
Мовчиш...
Нічого, мовчи, а я молитимусь Тобі, мій Любий Боже – кохаю. Тому Лелека, бо літаю. 
Поцілунків було більше, аніж слів – коли зі мною Бог відвертістю німів.
Осінь – щастя.
Літо – його передчуття.
Журавель у небі – синичка у руках.
На всіх „околицях” душі вирує Осінь.
Невже я одинока у своїм безмежнім Щасті?
Я ОДИНока, Боже, але ніколи не сама.
Пийте люди сльози,
Бо то Любов Моя. А листя…
Листя…
Листя – то турбота, вихор почуттів,
Закохана свобода ховає відблиски 
Чужих життів.
Життя!
Від слова жовтий.
Аура п’янка малює Сонце в небесах…
Камінці із листям грають – складають букви у слова.
Єдине слово – Осінь.
За пазухою в Бога
Серденько щемить.
Мені болить Його тривога,
Тому цілую – йду.
До Бога і від Бога
Малюю кроки у танку.
Але чого вона багряна – 
Приємно, ніжно-п’яна!?
П’яна і терпка.
Я Осінь!
Я Осінь у листках...
Моє тепле листячко, неначе пір’ячко, летить, летить, летить... 
Жовтіє – Любов леліє – виношує в собі. Аби черговий раз дарунок дати Йому – плоди. Дерева зайнялися вогнем Любові, і поля, і сади, і ліси...
Весь Рай горить. Бо Осінь то є Ти. А там... Зима. Ти бачиш, вдалині?! Там жовтіє Сонце у вранішній імлі тонесеньким листочком... Ти бачиш, вдалині?!
– Чому Ти завжди малюєш листя жовтим? 
– Я не малюю, а розпорскую – перебовтаю фарби: жовту, червону та коричневу, закручуся-заверчуся вихором... А насправді, я просто люблю. І не дивно, що мені хочеться одягнути Її у золоті шати нестримного почуття.
– То Твої почуття багряно-жовті?
– Жовтогарячі...


Останні пазли мого життя покажуть тобі картину… Я так і залишуся жити в Осені у часі з ним, у миті з тобою. Ви можете поділити мене навпіл, хоч би й розірвати… все одно осяду туманом – спогадом на ліси, на поля, на дахи і двори, на вулиці і вулички… Ти шукатимеш мить, а він – хвилину, бо він – моє тіло, а ти – душа. Мене звати Любов, ось і познайомились. Не питай себе, як міг жити без мене, не треба зайвих запитань. Знаєш, я прийшла у цей світ і стала повією, просто більше нікуди було піти. Та чи повія не жінка, скажи? Чи жінка не мати? Ось я зараз оселилася у Батьковім саду, зі своїм багряним самотнім щастям. Ти можеш не приходити до мене, та все одно залишусь твоєю тінню. Але якщо захочеш, любий, то стану Світлом. 
А пам’ятаєш, ...Тоді Ти називав мене "Світлом", а я сміялася і казала -виходить, що я "Жива Електрика". А Ти відповідав - ні, ти "Світло".
Тільки не казав - Моє "Світло". Але я завжди знала, що Твое...
Та ці рядки вже з іншої Казки, саме з тої, яка стала початком Нас. Пригадай, як починається Планета Любов. Я розкажу її перед сном, ти тільки попроси…
- А звідки ж ти прийшла?
- З твого спогаду про людство у світі реальних ілюзій.
- Ти не можеш просто взяти і перевернути світ догори ногами.
- Я вважаю правильним поставити світ з голови на ноги.
- Ось…
- Це мені? А за що?
- Просто… просто так.
- То я їх підкидую і хай люди бачать Всесвіт одягнувся у Осінь.
Летіть мої любі, летіть…





Додав: svetakedyk (17/09/09) | Автор: © Світлана
 
Розміщено на сторінці: Кедик Світлана
 
Переглянули твір - 1585 чол.
 
  
  у Вас # закладок

автору
за твір:

 



Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Всього коментарів: 0


Додати коментар:

Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
avatar

загрузка...

ОСТАННІ 10 КОМЕНТАРІВ до ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ

(50 коментарів Ви можете переглянути на сторінці "НАШ ТОП ++")


   


Форма входуу
Логін:
Пароль:
Інформації:     
Випадкове ВІДЕО з сайту:
Как вставить в форум картинку, видеороли...
00:06:24

ПОНОВЛЕНІ ТЕМИ ФОРУМУ:

ОНЛАЙН - РОЗМОВНИК    
    (міні-чат)

    АВТОР-АДМІН САЙТУ:
    Сайт: uid.me/vagonta
    Facebook,
    Instagram,
    Viber: 0680839579
    E-mail: vagonta@gmail.com, virchi@yandex.ru

загрузка...

НАЙПОШИРЕНІШІ
КЛЮЧОВІ СЛОВА
Copyright MyCorp © 2006 Хостинг від uCoz