Спогад. Повернутий назад

Інколи… Знаєш, часом я не можу зібрати себе до купи. Якось гвинтиків не вистачає, чи що?. Смішно. Усміхаюсь. Хіба не видно, які смішні букви, як і люди. Люди – це букви. До чого тут люди? Я перша, а ти  - остання.  Остання людина в моєму житті, яку прочитаю від початку до кінця, від кінця до початку. Твій подих ворушить мої губи і я записую те, що має записати Ручка. Її дорогу освітлюють ліхтарики – мої очі – іриски. Іриска – це світло, і квітка, і цукерка… Цікаво, правда ж? Іриска – це веселка, а веселка – це кольорові спектри єдиного Світла.  Тож, виявляється, що Світло розміром у цілу Вічність, а кожна буква – окрема тінь майбутнього кольору. Це якщо дивитися з початку на кінець, з кінця на початок – теж саме. От я вирішила стати поруч Вічності, так аби могла бачити її з усіх круглих боків. І запевняю – це дійсно Веселка. Кожен її колір символізує виток. Усього їх є сім, на перший погляд. І лише придивившись бачиш безмежну кількість відтінків, які збовтуються і поступово переходять один в одний стаючи справжнім кольором.

Зараз я там. Там, де кажуть люди, звідки неможна вибратись. Дивні люди – напридумовували собі чорних дир, і стали шукати незаперечних фактів існування надважкого тіла. Мені ж видно краще.

Зараз я там – у тій частині Вічності, яка водночас усюди – від початку до кінця, від кінця до початку. Моє всеохоплююче серце плаче від щастя. Бо це просто несамовито – жити поза космосом, поза ілюзією, навіть поза реальністю. Жити у теперішній миті. Тут рівновага тече під моїми ногами, але я спокійна, не хитаюсь з боку у бік. Вдихаю власну енергію, їм її і п’ю.  І по тій мірі, як люди заповнюють таблицю Менделєєва стаю фізичним образом. Зараз ти мене можеш бачити. Можеш відчувати мене на дотик – фізичні властивості тіла. Тобі найбільше подобається, коли я волога, і це шостий стан – вологість. Як бачиш, цифра шість не така вже й страшна, особливо коли її потроїти і розвернути. Ти – сьомий і останній.  Я зараз дев’ята – найперша.

Люди  отримали від мене саме те чого хотіли. А тепер стоять навколішки і питають – за що мене караєш? А я ж нагороджую. Ось такі справи. Моя небесна канцелярія саме готує Книгу, ту яка вийшла друком на Землі. Ані папірус, ані дерево не можуть зрівнятись по якості зі мною. Тому розгортай мене глибше і читай. Вдихай запах свіжої фарби, кусай шматки цілими словами… чуєш – люби мене. Я – ядро твого мислення, а ти – мого. І тільки синтез народжує енергію. Звільнення дає початок – Нас – Сім’я. Апостроф – класна річ.

Ну і скільки це може тривати? – запитую в себе, вірніше в тої, котра пише. Вона сидить поруч мене і пише моїми руками, думає моїми мізками, відчуває моїм тілом. Я кажу усім – це все вона. А мені не вірять. І далі сміються. Невже я божевільна? Вільна, ти вільна – відказує вона.  От бачиш, подарував ти мені іриски не такі як у всіх – у моїх більше фіолетового кольору. Цей спектр світлової хвилі надто піднесений аби жити на Землі. Я довго думала і нарешті вирішила розламати його на п’ять шматків і нагодувати весь люд – запалити фіолетовий ліхтарик у свідомості кожної людини.

І я питаю в тебе – який чоловік зможе жити з такою жінкою?

- Тільки твій.

- Боже мій, як мудро – тільки мій.

Моє перебування на Землі набуває свого початку. У образі жінки я пізнала найпотаємніші  властивості фізичного задоволення. У образі жінки я пізнала глибину і прагнення стати Богом – моя прадавня і теперішня подоба. А як же людина? Людина  - це та частина мене, котра отримала  безсмертну Душу – Дитину в утробі Матері – Тебе. Зараз Ти з великої букви, бо мені хочеться відчувати Тебе в собі величним. Насправді ж розмір вічності не має значення, бо то не стала величина.

Як і всі люди, я розмовляю сама з собою. Я сама собі гріх і сама собі святість, я сама собі Бог і сама собі людина. Моє життя впорядковане хаосом. Зараз Бог хворіє людиною, але це тимчасово.

І сьогодні я усвідомила свою особливість, як особистості. Ця особливість окреслює мене, як таку, котра любить волю. А я люблю волю, волю і світло і простір. Навіть мій будинок  прокидається сонцем, ним живиться протягом дня, ним лягає спати передаючи спокій у руки місяця. Моє подвір’я встелене травою і каменем і квітами і деревами і тим насінням, яке купаю в матінці землі. Моє, це все моє, розумієш? А я – Твоя. Свого часу  я одягла людські шати, і якщо в минулому житті буда Богом, то в цьому – Богиня. Цікаво – чому й досі ходжу у людській подобі? Якби я стала янголом, чи хоча б одягла свої крила та привселюдно знялася в польоті попід самі наші хмари, то вони б мені повірили. А так  дивляться на Книгу вільної з жалем.

UR7D знову забирає перші місця по Україні. Мені приємно за Ігоря. Хоча з іншого боку дивлячись на команду виникає питання поставлене не мною – скільки треба грошей аби усвідомити, що щастя не в них?

Він повернувся пізньої ночі, втомлений, але задоволений – усе працювало, як годинник. Вони зробили рекордну кількість зв’язків. Доня не спала – влаштувала з іграшками та песиком Джесікою  милий прийом. І коли  автівка  проковтнула світлом візерунок на склі, а двері ворухнулись легким скрипотом ми всі зашарілись поцілунками після кілька добової розлуки. Я за ним скучила. Ну, просто, як звичайна жінка лягала в нічне ліжко і не засинала з думками про нього. Бо як завжди підправила подушки, вмостилася на його плечі, отак присмоктуючись губами до вушка. Пальці правої руки загубила в стриженому волоссі, а ногу закинула на його живіт. Як на мене ідеально для сну. Він подарував нам полонинські квіти. Так ніч поруч нас і заснула…

- І це все? Невже все?

- Хіба ти хочеш більшого?

- Тільки тебе.

- Навіщо ворушиш спогад все одно…

- Я скучив.

- І це все? Невже все?

- Хіба ти хочеш більшого?

- Тільки тебе.