Ну от, замість
того аби повитирати в кухні підлогу, я сіла записувати. Повз моє вікно проїхав
автомобіль, так запаморочив голову вузькими колесами і чавканням калюж на
дорозі. Хіба я не така, як усі? Хіба не жінка?
Так. Сьогодні я
жінка. І хто знає скільки триватиме сьогодні. Вчорашнє сьогодні було миттєвим,
загадковим і надто солодким.
- Ти мене любиш?
- Я не відповідаю
на дурні питання.
- Я тебе
сильніше.
Чекай… зажди будь
ласка, мене кличе донечка, просить посидіти з нею поки засне…
Заснула. Розвернулася
на бочок, як завжди відкинула ковдру. Як завжди я її вкрила поцілунками та
міцними обіймами, так аби не розбудити. А коли ковдра всмоктала мого тепла, перетягла її на маленький клубочок сонного Щастя і тихенько
вийшла. Тільки ти не шуми, нехай спить.
Я тихо тебе
пригорну, малюючи клітинки материнськими сльозами. Кожну білу прогалину
висвітлю місячним сяйвом і блиском зірок. А вже тоді розіллюсь у нічному небі осінньою блискавицею. І не
треба мене ганяти з Заходу на Схід, з Півночі на Південь… не треба, я сама.
Розумієш?
Насправді жіноча
психологія нічим не відрізняється від чоловічої, хіба що статтю. І навіть якщо
я замкова щілина у дверях, все одно відімкне мене тільки ключик, особисто мій.
Але чому, чому і
для чого в мені Живе стільки Любові? Я виплакую її дощем ось уже другий місяць.
Люди нарікають, бояться повені. А хотілося просто листя, просто жовтого, часом
багряного. Хотілося вітру такого, аби
можна загубитись в його диханні, мов у лісі і враз віднайти у ставку місцеву Русалку. Просто, вона не риба, вона
жінка. Розумієш?
Дай мені снігу!
Зараз я хочу охолонути. Хочу поринути у спокій круговерті і замерзнути
маленькою бурулькою на даху чиєгось дому. Так я і виросла – з ніг до голови.
Хто б міг подумати.
День народження
скінчилося, ще вчора. Зараз почався початок мене. Ігора нема, але ось-ось має
повернутись. Це та Людина, яка приймає найбільші хвилі мого дощу. Прямісінько в
обличчя, в зіниці, в душу і не ворухнеться терпляче насолоджується. Це та Людина,
яка десять років чекала поки виросте його Русалка. Це та Людина, яку не можна
кохати, лише повільно і впевнено губити Силою Любові знову і знову. Це та Людина,
яка хворіє Любов’ю до Бога. І
от чим я не така, як усі, хіба не жінка?
Перші придумані
морози розпалили багаття – захід сонця завжди видовище. Ми вкриваємося небом і
просто влягаємось поміж зірок. Я лежу горілиць, підклавши під голову місяць.
Він – на моєму плечі підклавши під голову груди. Їх пружний запах неворушть
вустами і легенько збуджує. Лежимо. Над головою зорепад і над ногами також,
бовтається між нами струмом, що ледь помітно
світиться вогником. Лежимо. Тримає мене за тіло - обвиває туманом, кришталики якого розщеплюють
мене на маленькі сніжинки. Ти не повіриш, але вони враз починають гомоніти а вже
через мить втікають. З усієї сили вриваються
в атмосферу Землі, просікають її ситом і поволі сповзають стінками куполу Природи - перший сніг. Перший сніг народився у наших
обіймах і линув на свідомість Землі. Земля розгубилася від такої щедрості і
задрижала, наче ноти в руках інструменту. Але лихоманка минає, так, як сльози
висихають на обличчі матері. Щоки рожевіють, вуста складаються в усмішку.
- Дивись, вона
танцює.
- Хто?
- Земля.
- Вона схожа на
нас.
- Вона є нашим
втіленням, яке ось уже вічність білою
тінню шукає свої світи. І треба ж таке віднайти
під самий кінець.
- То ми
помираємо?
- Ми дуже тихо,
аби не розбудити навколишні галактики лежимо.
- Але помираємо?
- Змінюємо стан на становище.
Тут ніколи не
настає ранок, але завжди є зоря. Вона простягається рожевою ниткою між полем,
річкою та нами. От і зараз Сонце пестить
зорепад. Тут трава шовкового кольору і листя на деревах багряніють
свіжим подихом і завжди цвітуть. Кожен цвіт усміхається - розливається чорнилом з самісінького кореня
великого дерева. Його крона розлога та
густа. Метелики літають парами, і птахи.
А звірі та комахи вилизують своїх
діточок.
- А на якій гілці
Земля?
- На сухій.
- Вона ламається?
- Похрускує і
скрипить.
- Ми дамо їй
впасти?
- Допоможемо
піднятись з колін.
Та виявляється,
що вона горда. Каже – «я сама». От вона і сама, сама у наповненні Всесвіту. А
хіба не така, як усі, хіба не жінка?
Сьогодні Земля –
Жінка. Жінка це не людина. Жінка – Мама.
- Вона вагітна!
- Вагітна.
Ось-ось народить - хлопчикодівчинку – Любов(Дитину).
- У муках?
- В Любові.
Всесвіт вагітний нею, а вона – їхньою Любов’ю.
- Як це
прекрасно!
Місяць вип’ячив
свої круглі кутики в усмішці саме тоді коли я з’їла твій перший поцілунок. Дивлюсь
і милуюсь. Знаєш, у тебе малинові очі і до болю карі губи. А ніздрі у тебе
пульсуючі мов стукіт серця, котре невгамовно
п’є кров і дає пити іншим.
Руки у тебе складаються з ніжності з
такої, яка мене голубить воркотанням голубів. А ноги твої звиваються річкою
поміж моїх і плутаються в росі м’ятної трави. Люблю вушко, адже воно
розтікається слухом, заходить аж до глибини, моєї глибини. Розумієш? Ти
вагітний мною, а я – нашою Любов’ю. Не клич мене більше ані Землею, а ні людиною, а ні Природою… ані якоюсь іншою назвою. Зови мене Мамою.
Мовчи. Лунає Вівальді….
|