Як часом солодко буває і грішно водночас, коли в бездонність мить кидає нас

Не треба…
Не треба так палко мене цілувати, кидати у простір засніжених мрій. Кидати і знову кидати. 
Не йди! Зачекай! Стій!
Я сама. Я сама розчинюсь у буденних тривогах, залізу легенько в долоні твої, притулюсь коло серця, яке молиться Богу за рідних й чужих… Прошепочу на вушко легеньким смоктанням казково-чарівні миттєвості снів. І сповзу по шиї, по грудях, по стегнах додолу, аби вміститись у розмір твоїх слідів. 
Знову і знову.
Підніматимусь дотиком спини, у ковзанні рук… коханий єдиний.
Не треба. 
Забудь той порух безвинний вчорашнього болю.
Зараз я поруч, і тільки з тобою.