Не треба… Не треба так палко мене цілувати, кидати у простір засніжених мрій. Кидати і знову кидати. Не йди! Зачекай! Стій! Я сама. Я сама розчинюсь у буденних тривогах, залізу легенько в долоні твої, притулюсь коло серця, яке молиться Богу за рідних й чужих… Прошепочу на вушко легеньким смоктанням казково-чарівні миттєвості снів. І сповзу по шиї, по грудях, по стегнах додолу, аби вміститись у розмір твоїх слідів. Знову і знову. Підніматимусь дотиком спини, у ковзанні рук… коханий єдиний. Не треба. Забудь той порух безвинний вчорашнього болю. Зараз я поруч, і тільки з тобою.
|