Ти казав, що весна схожа на мене Я повірила і розквітла в зеленій безмежжі, у подиху свіжого вітру… Ти казав, що ластівка носить мої крила, Я повірила і під дахом будинку гніздечко діточкам звила. Ти казав, що Сонце гріє моїм теплом, Я повірила і віддала для тебе цнотливо-нестримну Любов.
Ти казав, що осінню падає листя у мої обійми, Я повірила і трепетно-ніжно умилася слізьми, Як дощ. І хлинули ріки води неповторно крізь розстелену долю в низинах і високо в горах, понад хмарами в небі… звідусіль і усюди до єдиного тебе.
Ти казав, що очі мої як перлини – наївні та щирі мов у дитини Я повірила і стала малою у твоїх глибоких обіймах - вітром. Набравши глибини духовного простору повні легені Здійнялася вихором аби облетіти рідну Землю. Пригорнути до серденька кожну планету і Сонце і Місяць, і Зірки … Пригорнути темінь біди зафарбувавши її спогади в біле. Ти казав… Аби знялася я й полетіла розквітом в зеленій безмежжі у такому хиткому бентежжі.
Плакали краплі на мої повіки, струменіли щоками у мрійно-рожевих бажаннях, сміялися силою грому, розквітали вустами вогняної блискавиці… І я вклонилася Богу, як побачила в образі свому Їх лиця.
|