А дощ іде і парасолька гине В моїх слідах на твоїй глині. Грім гримить у блискавиці Нетлінним спалахом у лиця. А дощ стоїть в моїх обіймах В твоїх долонях, наче крила, Життя за кадром того фільму Де я в реальність відлетіла.
І не махай мені на останок руками, Не рви одежу із поламаних грудей Не закидай, будь ласочка словами Нескорену буденність втрачених ідей.
А дощ лежить у мене на колінах Взявши їх в полон своїх обіймів, Цілунком вуст своїх нетлінних Лоскотом підкованої…. спини. А дощ кохає краплями свободу Стікаючи потоком з тіла мрій Я зліплена із глини Божої Любові Лечу лелекою у Райський вир.
І не махай мені на останок руками, Не рви одежу із поламаних грудей Не закидай, будь ласочка словами Нескорену буденність втрачених ідей. Я повернусь весни тієї, чуєш, любий, Коли розквітне у душі твоїй Любов Ти – не тільки я - моя подоба в людях В котрих Живе в очікуванні Бог.
|