Спогад.За що?(книга друга)

Литст від Бога

Мій любий Світлячок, коли ти спала то я прочитав твої твори. Вони Мені дуже сподобались.

І Я вирішив, що ти станеш Янголом.

Бог

(написано дитячим почерком на чистому аркуші паперу, синьою ручкою)

                                    За що?

Коли я була людиною, то мріяла стати Янголом. Тепер я Янгол у образі Жінки. Певно, саме тому, цього вечора, саме цього, навіть не знаю, що в ньому такого особливого, але цього вечора, я хочу скрутитись калачиком і заснути з подушкою поруч тебе. Стоячи на Землі людині важко дотянутись руками до хмар, якщо не казати неможливо. Але ти не вір, будь ласка, у неможливе, ти досягай… так от і мені  літаючи в хмарах важко  вловити тебе обіймами і відпустити, чуєш, більше ніколи, нікуди не відпустити, звісно якщо ти не боїшся померти від моїх пестощів. А ти не боїшся? Знаю, задавати дурні питання це моя особливість, а твоя – не відповідати на них, бо сама знаю відповідь. Тому вже наступного разу ти повільно помреш не в Аду і не в муках а в моїх руках. Тої миті тиша заплете своє волосся у коси, одягне чорного платка і сяде край неба чекати воскресіння. Я точно знаю, що кажу. І вже точно з усмішкою на вустах та сама  онімівша тиша зазвучить молитвою про нас.

Кажуть, що Янголи не вміють молитись, бо їм із своєю святістю це ні до чого. Виходить, що я якийсь неправильний Янгол, бо молюся – Люблю, Люблю, Люблю, Люблю… і навколішках, і стоя, і лежа, і в сльозах, і без сліз, і усміхаючись, і мовчки… я вічно тебе Люблю.

Певно, саме тому, цього вечора, саме цього, навіть не знаю, що в ньому такого особливого, але цього вечора, я хочу скрутитись калачиком і заснути з подушкою поруч тебе.

Де ти, ну і де ти? Чому я ходжу навпомацки у своїх мріях, вимірюючи самотнім щастям сліди Великого Бога? Чому Люблю Великому Богу за нас, за тих нас, які покарані Адом заради Раю? Чому Люблю Великому Богу свою єдину Любов, проповідуючи свою істинну релігію? Якось, мені сказали придумати свою релігію, от я її і придумала. Моя релігія – Любов. Ні, я не плачу, просто це особливий Янгольський вечір.

Я тебе вічно Люблю, а ти вічно намагаєшся зрозуміти – за що?

Весна. Коли у Раю настає весна прямісінько посеред літа, тоді починають дихати дерева сніговим цвітом. Отак притрушують кожну гілочку біло-рожевими квіточками, навколо яких зелені листочки з кожною миттю  вип’ячуються з надутих бруньок, власне як і квіточка. А вже тоді прилітають бджоли. Вони добре знають свою справу, тому беруться до діла. Ж-ж-ж-ж…. чуєш, як гудуть?

А навколо трава, така занадто зелена і пишна, і соковита. Стаю босою ногою  на її м’який килимок  і розумію, що скучила. Скучила за шовком ніжності, за вогкотою роси і легеньким лоскотом ступні. Ступаю. На мені біла прозора сорочка, досягає до колін кутиками, під шаленством вітру  забирається між ніг – обвиває та так, що починають відроджуватись запахи минулої ночі. Запахи минулої ночі…

Ну скажи, хіба я могла тоді сказати  їм, що заміжня? Хіба це допустимо зразковій дружині взяти і закохатись у юного хлопця, просто любити його, просто хотіти дотулитись долонею до любої оголеної спини, побігти пальчиками легкими масажними рухами до шиї, вушка, нахилитись подихом  і покусувати?… смачно. Хіба я могла сказати  їм, що Янголи насправді не тому святі, що освячені, а тому, що вміють Любити ні за що, а просто так?  Тоді не могла, а зараз… можу.

Не знаю кому буде цікавою розповідь неправильного Янгола, певно, тільки мені. Щож, сподіваюсь, що тобі буде цікавою розповідь правильної Жінки. Ні одне ні друге визначення не знайде розуміння у людській свідомості, бо обмежуючи власні критерії розумності людина ставить перед собою недосяжне, як якусь певну висоту. Отже, я на висоті – неправильний Янгол, або правильна Жінка. Кому як подобається так нехай мене і називає.

Того вечора Ігор, як завжди затримувався на роботі, а я як завжди впоравшись з домашніми клопотами, сіла у своє стареньке  крісло, торкнулась комп’ютерної миші і темний екран засвітився миттєвим голубим спалахом. Ще кілька хвилин і провід з двох кінців зв’яже і так пов’язані душі. Імпульси моєї Любові пробіжаться ниточками еволюції крізь простір і час, крізь цивілізацію прямісінько у його гарячі обійми. Звідки я знаю, що вони гарячі? Просто імпульс від нього пробирає мене жаром аж до кісток, осідається десь у низу живота і поволі вередує.

- Привіт.

- Привіт.

- Як пройшов день?

- З тобою чудово.

- Зі мною? Я ж тут, а ти – там.

- Ні, ти завжди тут, а я завжди там, бо у думках ми разом. Ти ж казала, що живеш і тут і там пам’ятаєш?

- Так :), казала.

- Я тебе Люблю.

- Знаю.

- Думками я завжди з тобою.

- Знаю.

- Я тебе обожнюю.

- Знаю.

- Я тебе…

- Знаю… мовчи.

- Мовчу.

- Я тебе… мовчки, інколи пошепки, інколи галасливо… Люблю.

Букви можуть кудись зникати, навіть внікуди, а от почуття нашаровуються століттями і стають дедалі сильнішими, заборони – споксою, спокуса – гріхом. І тільки ми лишаємось Собою. Часом, ми називаємо речі іншими іменами, але від цього їх суть не змінюється, просто ми по-інакшому на них дивимося, по-інакшому сприймаємо. Але ж від того, що першорідний гріх називають сексом люди не стають легковажними. Легковажними стають вчинки. Вчинки можуть розбавлятися фарбами почуттів і ставати дедалі стійкішими, люди – сильнішими, сила – егоїзмом. І тільки ми лишаємось Собою. Але ж від того, що Життя називають існуванням люди не стають буденними, буденними стають  дні.

І я поЛюбила. Я споконвіку його Любила, бо в минулому житті також була Собою, у позаминулому також… і тільки один єдиний раз була Євою, бо він був Адамом. Це саме той інстинктивий потяг  початку до кінця, чи кінця до початку, заради народження нової сполуки, якщо хочеш,  еліксиру, коктейлю, чарівного зілля… і річ не  у яблуках забороненого дерева, річ у свідомому виборі. Розумієш, я обрала свій кінець, заради свого народження. Але тоді ти промовчав, що народження буде у муках. Щож, я сама сказала – мовчи… Але всеодно я тебе мовчки, інколи пошепки, інколи галасливо… Люблю.

Того вечора Ігор, як завжди, затримувався на роботі, а я на нього чекала. От-от мають відкритись двері, він увійде, поцілує мене, усміхнеться і скаже – я вже вдома. Якби ж ти знав, мій любий, яке дороге мені твоє «вже вдома». Неодмінно загляне до донечки – стане і дивиться на неї сплячу, присяде, візьме маленьку долоню, поцілує, так аби не розбудити, вкриє ковдрою аж до самісіньких оченят, постоїть ще трішки і йде до мене просити їсти. А я не даю їсти, не хочу. Бо надто люблю, коли він мене просить. Він просить.

Господи, Боже Мій, я не вмію сердитись, не вмію бути самотньою, нещасною… Я вмію тільки Любити. І коли  у мене просять  Любові то я Її даю, вірніше дарую.

Початок твору тут