Закрию рота вітрові своїми вітами – палким шептанням. Обійнявшись скраю поля, набравши в ніздрі волі стоятимемо до світання. Він подих згубить свій у листі мов сонця блиск в криштальному намисті. І я розтану. Я розтечусь у образі туману хитким мереживом здійсненних мрій, Введу в солодкий вир омани малюючи вустами дзвінкий дівочий сміх. І не жебрачка і не панна, не грішна не свята навік увінчана туманом.
Так, я саме та отруєна дурманом, зтишена, безмовна літаюча хмарина, Осяду на краю гори і світу в якому коло віднайшло мереживний кінець. Ангел? Бог? Людина? Жрець.
Волосся на тендітних плечах, зірка у чолі, веселка у вустах… я Жриця! Так. Вчення про життя – змістовна суть буття у заповіті догм старих загублених у Євангелії від Мене, від Імені без слова - я у людськості мізерній… Жриця! А ти назвав мене повія. Повіяв вітер, як подих з вуст загублений у вітах, сниться – Безмежна даль, скеля, море піною цілує камені і без рятунку потопають хвилі в ласці медового трунку, пісок і діти, сад і квіти, небо під ногами земля над головою… Жриця до болю втомлена Любов’ю.
Тобою. Тобою вітер колоситься, в ріллі з насіння сходить вир, вода цвіте у сонячнім промінні і захід ховає ранок у видінні, в мереживі з кришталиків чуття – Жриця. Ти – Слово про Життя.
|