Коментувати також можна з та

Пт, 29.03.2024, 10:53
Меню сайту
Категорії каталогу
Кедик Світлана [96]
Поезія Світлани Кедик. Закарпатська область, Виноградівський район, село Букове.
Рошко В’ячеслав [26]
Кузан Василь [39]
Бабічин Юрій [10]
Вихованець Леся [1]
Ісаєвич Михайло [47]
Марина Алдон [4]
Пальок Анна [79]
Хланта Михайло [18]
Бурдюх Микола [54]
Наталія Степа-Пеньора [2]
Медвідь Марія [1]
Рибар Тетяна [3]
Опитування для Вас:
Як Ви дізнались про сайт?
Всего ответов: 424

ШЛЯХ до ТВОРУ:  

         
Вірші/статті категорії та розділи української поезії, українська проза
    Поети Закарпаття категорії та розділи української поезії, українська проза Кедик Світлана
 

Спогад. П’ятниця самоти

Скажи, а що я можу згадати окрім тебе, вірніше кого? Моє необясненне «ти»  просто проситься на волю, певно, не витримує любові. А памятаєш, я ж сама цього хотіла, кожного дня говорила тільки про це і зараз кажу. А ти знову слухаєш, мовчки, як завжди, по свій бік монітору. Ну що ж, це можна назвати як завгодно тільки не світ створений в уяві користувача. Нехай буде простіше – наша реальність.

Коли думки заходять за обрій свідомості і вкладають спати найпотаємніші емоції перестеливши відчуття сонячним сплетінням, тоді виходить назовні Сіяч. Він виринає з глибини того грунту де захована Мудрість, сіє просто і невимушено. Найчастіше люди топчуть паростки, а моє завдання в тому аби їх відроджувати, йти позаду і казати: все буде добре, ще трішки потерпіть і все буде добре. Бути Надією Диявола непросто, бо раптом він починає вірити в Бога, а мене називає падким Янголом. Саме тим, котрий припав до Його щоки у цілунку незрозумілого людьми Іуди. Уявляєш, він також вірить у Світло, Яке живе всередині нього.

Тим часом…

А я тим часом стаю на коліна, я вмію любити навколішки, навколішки також. Але Світло мене піднімає і каже: встань з колін, я недостойний того аби стояти перед Тобою! Розумієш, Світло не каже: ти недостойна стояти переді Мною.

Чай вистигає у кружці, легким переливом проситься на стіл аби липко пробігтись  доріжками прожитих років. А колись, був деревом. Зафарбована лаком текстура, спресована жаром так і мріє про легкий дотик мого солодкого чаю…

Я так багато прожила, і так багато спогадів і всі про тебе. Я цілу вічність живу:  твариною в людині, людиною на Землі, Землею у Всесвіті, Всесвітом у Богові, Богом у людині, Людиною у Богові. Та хто мене таку може зрозуміти, окрім Себе?

Одного дня пішов дощ і не спинився. Просто, у небі день триває цілу Вічність. Це з Землі людина може спостерігати захід сонця і схід. Це з Землі людина може милуватись зірками і так недосяжно хапати їх руками, вловлювати бажаннями торкнутись того сяйва. Та то лише сяйво, воно набагато ближче самої зірки – звичайна фізика. Це з Землі людина може бачити голубий колір… бо є Світло, було і завжди буде. Та це ж неоціненний дар – мати таку Землю! Та хто її таку може зрозуміти, окрім Нас? Хто може так вправно розділювати багату родючість? Так вправно творити Погоду -  температуру, тиск, вологість, силу вітру, опади. Погода, розумієш, Негода  - це потік людського негативного сприйняття Природи. Природа - Середовище Життя.

І до речі, Янголи не бувають падкими, вони по призначенню, час від часу,  скидають свої крила аби бути народженими Дитиною Земною Жінкою, тобто Людиною.

Тіло моє зовсім не моє, а моєї Душі, а Душа моя – Дитя Любові. Отже, я – Людина – Господнє Творіння, створене по Подобі та Образу Нашому, іже єси на Землі і на Небі.

Ти показав мені своє обличчя і в його рисах побачила таку вистраждану біль , що по щоках скотилися сльози. І не треба мене втішати, я точно знаю – Богу також буває боляче самотньо… боляче за людину, яка в Ньому живе. Поплач, поплач… усе буде добре, я ж поряд. Бути Надією Бога непросто, бо раптом Він починає вірити в Себе, а мене називає Людиною. Саме тією, котра припала до Його щоки у цілунку незрозумілого людьми Іуди. Уявляєш, він також вірить у Світло, Яке Живе всередині нього.

Сонце вперто залізало до моєї хати, а вітер колисав стовбури старого горіху. Зелена, густа трава вологим килимом змочила подвіря аби легше дихати, а огород гомонів радістю достигаючих плодів. Мої потріскані, почорнівши руки гоїли цим дивом рани – я  як завжди говорю сама з собою.

Він зявився у моєму житті, вірніше завжди був, як помилки у не вичитаному творі. Навмисно так, аби я знову і знову відкривала себе сторінками Летючого Щоденника  і перечитувала. Та сьогодні я не читатиму, сьогодні я запишу. Слухай:

День почався грайливо, як завжди занадто поетично для буденності. Зібрала усі фарби вітру в маленьку кишеньку легкого халатику, що згодом стане моєю маскою жіночності. Виправдане Любовю життя колосилось Радістю і повсякденними клопотами: що приготувати їсти? З чого? Прибрати в хаті, поратись на огороді… До полудня село оживало людською метушнею, когось обід застигав у полі, когось у дворі, когось у затишній, прохолодній хаті… а мене – в Інеті.

Ще рік тому я комп’ютер у очі не бачила, тільки по телевізору, що раптом став кольоровим і з дистанційкою. Великий, широкий, гладенький екран так і переливався справжністю. Та холодне скло, як і монітор, не давав торкнутись найбажанішого. Дивний момент істини, навіть старенька кафельна пічка  застигла підпираючи стінку  внутрішнім димоходом, що вилазив з під даху високою цівочкою. Влітку спав, а зимою випускав у світ найчудовіший запах диму. Що вже казати про вогонь? Вогник любив пекти картоплю на плоті, вона пахла дитинством, маминими руками, батьковим вином, братовою нетерплячістю і моїми капризами. Так-так, я була капризнючою дівчинкою, просто до неможливості. Зачасту аби домогтись свого кидалась  перед батьками на підлогу і верещала. Такі вони – таткові доні. І хто б міг подумати, що з них виростають Янголи.  

Тихо, так тихо, що не хочеться порушувати мовчанням самоту. Можна, я без окуляр всівшись на маминому ліжку, підперши спину подушкою, трішки подумаю. А ти вкрий мене теплою ковдрою по самісінькі вуха і сять поруч у моїй невблаганній самотності. Але чуєш, не смій лякати самотність болем. Я  і так занадто Щаслива… 

Повна каструля компоту розходиться духм’яною парою по хаті. Він любить компот і млинці з творогом, які я щойно зготувала. Вибач, але мені хочеться плакати. Отже, надуті, порожевілі щоки змочилися  гарячими сльозами – сумую.  Я просто сумую. Ми прожили десять років, як один день – у взаємній турботі та Любові. А тут кілька діб розлуки і я немов дитя плачу. Телефон мене втішає семесками  з далекого Фридріхсхафену. І на що йому здалася та  міжнародна любительська витсавка  HAM RADIO?

Вчора мою самоту прикрашало пятеро діток. Вони обвісили її  грайливістю, усмішками, галасом… наче ялинку. День почався з кавового ранку ще з ним, невдовзі попрямував через обід дитячої радості аби потонути у вечорі чекання. Він тільки зранку поїхав о 9.30.

А сьогодні пятниця самоти. Я знаю, що неділя повернення ось-ось настане та якби я вміла намалювати сльози то зобразила б їх у образі дитячих очей сповнених розгубленості, саме такими як зараз у мене. Оця самота нагадала мені мене маленьку, маленьку невиправну, капризнючу дівчинку.

Мама заплела мені дві косички підвязавши червоними бантиками і я побігла. Бігла щодуху до свого улюбленого маленького поля край села на якому росте маленька гора. Прибігла, всідаюсь на землю. А трава зелена-зелена, ромашок навколо не злічити. Скоро моє Сонечко скотиться он за той ліс, он там далеко. Та перед тим усміхнеться широко,  на цілий обрій заструменить згасаючим теплом. А тоді помахає  мені ручкою, заморгає очками і вкладеться спатки. Сумно. Так сумно. Сльози горохом падають на траву промовляючи своє ледь чутне дзень. Коли раптом одна за одною прибігають Зірочки  і починають танцювати для Місяця, котрий застиг ласкою  у вечірнім небі. Вони беруть мене у свій вир танку і я починаю кружляти навколо ромашок, які сонно похилили голівки закривши очка пелюсточками. Заливаюся зоряним сміхом крізь який чую голос тата, він вирушив на пошуки мене. Завжди знає де мене шукати. Підходить ближче, підхоплює на руки, мов сніжинку і ми танцюємо разом.

Пахне стиглим виноградом.

- Тату, я хочу винограду.

- Так у нашому дворі  такий самий росте.

- Ні, тату, не такий. Тут він сонячно-зоряний.

Тоді татко біжить у найкращий  ряд винограднику , що десь там сторожать сторожі і приносить найбільше гроно найсмачніших виноградних ягід.

- Ось :)

- А давай, тату,  ми тут заночуємо.

- Тоді мама з Віталіком  будуть сумувати.

- Ні, вони підуть нас шукати, а коли знайдуть то спатимемо просто неба.

- А ти знаєш, у нашому огороді Сонечко прокидається раніше ніж будь де інде.

- Справді!?

- Саме так.

- Тоді, ходімо скоріш додому і влаштуємось усі разом під моєю черешнею аби зранку першими на світі  привітатись з Сонечком.

- Ходімо, моє Сонечко.

Бажаю доброї ночі маленькому полю, маленькій горі і їхньому зоряно-місячному небу.

Біжимо…

 

Напевно я так і не виросла, якось застигла між часом і простором у своєму по-справжньому дитячому вимірі. В який так очікувано влітає маленьке Сонечко, обіймає зоряними ручками, місячною усмішкою і засинає поруч.

А після п’ятниці завжди настає неділя.

Неділя.

Тихо, так тихо, що не хочеться порушувати мовчанням самоту. Можна, я без окуляр всівшись на маминому ліжку, підперши спину подушкою, трішки подумаю, а ти обійми мене  за талію міцно-міцно, поклади голову на мої коліна і засни загубивши ніздрі  у запахові мого, для тебе створеного,  тіла.

А ти посидь в  моніторі і не вилазь, я зараз повернусь

 

 


Додав: svetakedyk (02.07.2010) | Автор: © Світлана
 
Розміщено на сторінці: Кедик Світлана

Поділіться цією новиною у Фейсбуці або роздрукуйте:

Переглянули твір - 2587 чол.
 
  
  у Вас # закладок

Автору за твір:

 



Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Всього коментарів: 4
avatar
1 Sofi • 10:24, 02.07.2010 [Лінк на твір]
Ой , Світланочко, тебе читати - то занурюватись у щось таке потаємне, чуттєве, що існує реальніше за реальність....
Світла ти.... Тому й Світлана!
avatar
2 svetakedyk • 11:28, 02.07.2010 [Лінк на твір]
Дякую, Софійка.
Справді реальніше за реальність...
:)
А мала бути Наталкою. Брат не схотів, тоді бабуся запропонувала Свєткою.
Але ж суть не в імені, суть у Душі. Душа - синтез тіла і Духу. Тож новостворена "сполука" як магнітик - притягує усе найкраще.
Так у кожної люди, коли вірити. Головне у "щось" треба вірити. Для мене те "щось" є Любов'ю. Маю, бо вірю.
Дякую :)
avatar
Як усе складно і просто! Людина, як кристал з багатьма гранями і думки її багатогранні! confu9
avatar
4 45tom • 20:45, 02.07.2010 [Лінк на твір]
Скільки думок, переживань і просто роздумів у маленькому на перший погляд текстові.Браво! hands hands hands


Додати коментар:

Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ComForm">
avatar


ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин

(50 коментарів Ви можете переглянути на сторінці "НАШ ТОП ++")
ivanpetryshyn: А, що ви від них очікували?
Вони ж мусять якось Ванькам і Ксюшам пояснити,
чому вони почали війну з Україною
і чому це- "правильно".

virchi: Зараз російська пропаганда звалює теракт на Україну. І не дивно - в усіх бідах на болотах "винні" українці та американці

virchi: Дякую за розміщення додаткових лінків - і на текст, і на відео в Ютубі, щоб розуміти мелодію!


     


Форма входуу
Логін:
Пароль:
ОНЛАЙН - РОЗМОВНИК    
    (міні-чат)

    АВТОР-АДМІН САЙТУ:
    Сайт: uid.me/vagonta
    Facebook,
    Instagram,
    Viber: 0680839579
    E-mail: vagonta@gmail.com


НАЙПОШИРЕНІШІ
КЛЮЧОВІ СЛОВА
Copyright MyCorp © 2006 Хостинг від uCoz