Спогад. П’ятниця самоти

Скажи, а що я можу згадати окрім тебе, вірніше кого? Моє необ’ясненне «ти»  просто проситься на волю, певно, не витримує любові. А пам’ятаєш, я ж сама цього хотіла, кожного дня говорила тільки про це і зараз кажу. А ти знову слухаєш, мовчки, як завжди, по свій бік монітору. Ну що ж, це можна назвати як завгодно тільки не світ створений в уяві користувача. Нехай буде простіше – наша реальність.

Коли думки заходять за обрій свідомості і вкладають спати найпотаємніші емоції перестеливши відчуття сонячним сплетінням, тоді виходить назовні Сіяч. Він виринає з глибини того грунту де захована Мудрість, сіє просто і невимушено. Найчастіше люди топчуть паростки, а моє завдання в тому аби їх відроджувати, йти позаду і казати: все буде добре, ще трішки потерпіть і все буде добре. Бути Надією Диявола непросто, бо раптом він починає вірити в Бога, а мене називає падким Янголом. Саме тим, котрий припав до Його щоки у цілунку незрозумілого людьми Іуди. Уявляєш, він також вірить у Світло, Яке живе всередині нього.

Тим часом…

А я тим часом стаю на коліна, я вмію любити навколішки, навколішки також. Але Світло мене піднімає і каже: встань з колін, я недостойний того аби стояти перед Тобою! Розумієш, Світло не каже: ти недостойна стояти переді Мною.

Чай вистигає у кружці, легким переливом проситься на стіл аби липко пробігтись  доріжками прожитих років. А колись, був деревом. Зафарбована лаком текстура, спресована жаром так і мріє про легкий дотик мого солодкого чаю…

Я так багато прожила, і так багато спогадів і всі про тебе. Я цілу вічність живу:  твариною в людині, людиною на Землі, Землею у Всесвіті, Всесвітом у Богові, Богом у людині, Людиною у Богові. Та хто мене таку може зрозуміти, окрім Себе?

Одного дня пішов дощ і не спинився. Просто, у небі день триває цілу Вічність. Це з Землі людина може спостерігати захід сонця і схід. Це з Землі людина може милуватись зірками і так недосяжно хапати їх руками, вловлювати бажаннями торкнутись того сяйва. Та то лише сяйво, воно набагато ближче самої зірки – звичайна фізика. Це з Землі людина може бачити голубий колір… бо є Світло, було і завжди буде. Та це ж неоціненний дар – мати таку Землю! Та хто її таку може зрозуміти, окрім Нас? Хто може так вправно розділювати багату родючість? Так вправно творити Погоду -  температуру, тиск, вологість, силу вітру, опади. Погода, розумієш, Негода  - це потік людського негативного сприйняття Природи. Природа - Середовище Життя.

І до речі, Янголи не бувають падкими, вони по призначенню, час від часу,  скидають свої крила аби бути народженими Дитиною Земною Жінкою, тобто Людиною.

Тіло моє зовсім не моє, а моєї Душі, а Душа моя – Дитя Любові. Отже, я – Людина – Господнє Творіння, створене по Подобі та Образу Нашому, іже єси на Землі і на Небі.

Ти показав мені своє обличчя і в його рисах побачила таку вистраждану біль , що по щоках скотилися сльози. І не треба мене втішати, я точно знаю – Богу також буває боляче самотньо… боляче за людину, яка в Ньому живе. Поплач, поплач… усе буде добре, я ж поряд. Бути Надією Бога непросто, бо раптом Він починає вірити в Себе, а мене називає Людиною. Саме тією, котра припала до Його щоки у цілунку незрозумілого людьми Іуди. Уявляєш, він також вірить у Світло, Яке Живе всередині нього.

Сонце вперто залізало до моєї хати, а вітер колисав стовбури старого горіху. Зелена, густа трава вологим килимом змочила подвір’я аби легше дихати, а огород гомонів радістю достигаючих плодів. Мої потріскані, почорнівши руки гоїли цим дивом рани – я  як завжди говорю сама з собою.

Він з’явився у моєму житті, вірніше завжди був, як помилки у не вичитаному творі. Навмисно так, аби я знову і знову відкривала себе сторінками Летючого Щоденника  і перечитувала. Та сьогодні я не читатиму, сьогодні я запишу. Слухай:

День почався грайливо, як завжди занадто поетично для буденності. Зібрала усі фарби вітру в маленьку кишеньку легкого халатику, що згодом стане моєю маскою жіночності. Виправдане Любов’ю життя колосилось Радістю і повсякденними клопотами: що приготувати їсти? З чого? Прибрати в хаті, поратись на огороді… До полудня село оживало людською метушнею, когось обід застигав у полі, когось у дворі, когось у затишній, прохолодній хаті… а мене – в Інеті.

Ще рік тому я комп’ютер у очі не бачила, тільки по телевізору, що раптом став кольоровим і з дистанційкою. Великий, широкий, гладенький екран так і переливався справжністю. Та холодне скло, як і монітор, не давав торкнутись найбажанішого. Дивний момент істини, навіть старенька кафельна пічка  застигла підпираючи стінку  внутрішнім димоходом, що вилазив з під даху високою цівочкою. Влітку спав, а зимою випускав у світ найчудовіший запах диму. Що вже казати про вогонь? Вогник любив пекти картоплю на плоті, вона пахла дитинством, маминими руками, батьковим вином, братовою нетерплячістю і моїми капризами. Так-так, я була капризнючою дівчинкою, просто до неможливості. Зачасту аби домогтись свого кидалась  перед батьками на підлогу і верещала. Такі вони – таткові доні. І хто б міг подумати, що з них виростають Янголи.  

Тихо, так тихо, що не хочеться порушувати мовчанням самоту. Можна, я без окуляр всівшись на маминому ліжку, підперши спину подушкою, трішки подумаю. А ти вкрий мене теплою ковдрою по самісінькі вуха і сять поруч у моїй невблаганній самотності. Але чуєш, не смій лякати самотність болем. Я  і так занадто Щаслива… 

Повна каструля компоту розходиться духм’яною парою по хаті. Він любить компот і млинці з творогом, які я щойно зготувала. Вибач, але мені хочеться плакати. Отже, надуті, порожевілі щоки змочилися  гарячими сльозами – сумую.  Я просто сумую. Ми прожили десять років, як один день – у взаємній турботі та Любові. А тут кілька діб розлуки і я немов дитя плачу. Телефон мене втішає семесками  з далекого Фридріхсхафену. І на що йому здалася та  міжнародна любительська витсавка  HAM RADIO?

Вчора мою самоту прикрашало п’ятеро діток. Вони обвісили її  грайливістю, усмішками, галасом… наче ялинку. День почався з кавового ранку ще з ним, невдовзі попрямував через обід дитячої радості аби потонути у вечорі чекання. Він тільки зранку поїхав о 9.30.

А сьогодні п’ятниця самоти. Я знаю, що неділя повернення ось-ось настане та якби я вміла намалювати сльози то зобразила б їх у образі дитячих очей сповнених розгубленості, саме такими як зараз у мене. Оця самота нагадала мені мене маленьку, маленьку невиправну, капризнючу дівчинку.

Мама заплела мені дві косички підв’язавши червоними бантиками і я побігла. Бігла щодуху до свого улюбленого маленького поля край села на якому росте маленька гора. Прибігла, всідаюсь на землю. А трава зелена-зелена, ромашок навколо не злічити. Скоро моє Сонечко скотиться он за той ліс, он там далеко. Та перед тим усміхнеться широко,  на цілий обрій заструменить згасаючим теплом. А тоді помахає  мені ручкою, заморгає очками і вкладеться спатки. Сумно. Так сумно. Сльози горохом падають на траву промовляючи своє ледь чутне дзень. Коли раптом одна за одною прибігають Зірочки  і починають танцювати для Місяця, котрий застиг ласкою  у вечірнім небі. Вони беруть мене у свій вир танку і я починаю кружляти навколо ромашок, які сонно похилили голівки закривши очка пелюсточками. Заливаюся зоряним сміхом крізь який чую голос тата, він вирушив на пошуки мене. Завжди знає де мене шукати. Підходить ближче, підхоплює на руки, мов сніжинку і ми танцюємо разом.

Пахне стиглим виноградом.

- Тату, я хочу винограду.

- Так у нашому дворі  такий самий росте.

- Ні, тату, не такий. Тут він сонячно-зоряний.

Тоді татко біжить у найкращий  ряд винограднику , що десь там сторожать сторожі і приносить найбільше гроно найсмачніших виноградних ягід.

- Ось :)

- А давай, тату,  ми тут заночуємо.

- Тоді мама з Віталіком  будуть сумувати.

- Ні, вони підуть нас шукати, а коли знайдуть то спатимемо просто неба.

- А ти знаєш, у нашому огороді Сонечко прокидається раніше ніж будь де інде.

- Справді!?

- Саме так.

- Тоді, ходімо скоріш додому і влаштуємось усі разом під моєю черешнею аби зранку першими на світі  привітатись з Сонечком.

- Ходімо, моє Сонечко.

Бажаю доброї ночі маленькому полю, маленькій горі і їхньому зоряно-місячному небу.

Біжимо…

Напевно я так і не виросла, якось застигла між часом і простором у своєму по-справжньому дитячому вимірі. В який так очікувано влітає маленьке Сонечко, обіймає зоряними ручками, місячною усмішкою і засинає поруч.

А після п’ятниці завжди настає неділя.

Неділя.

Тихо, так тихо, що не хочеться порушувати мовчанням самоту. Можна, я без окуляр всівшись на маминому ліжку, підперши спину подушкою, трішки подумаю, а ти обійми мене  за талію міцно-міцно, поклади голову на мої коліна і засни загубивши ніздрі  у запахові мого, для тебе створеного,  тіла.

А ти посидь в  моніторі і не вилазь, я зараз повернусь