При світлі без лампи, без дихання кроків тужливих самот, вмикаю безжально дитяче серденько чеснот і плачу, ну просто ридаю. В помилках орфографії граматичного світу тікаю на край… безмежності, волі… Як би це розпустити крила на чистому аркуші-полі, духом здійняти у вихорі мить й полетіти туди де мир?! Ранок чи вечір не знаю, бо Сонце та Місяць уже не зникають, не ховають відблиски за темними боками чужих сподівань. Не сплю я, а чого ж ти лежиш? Встань! Піднімайся!Руки догори лицем простягай загубивши у прозі сполохану риму – потерті коліна. До болю. Від щастя в памороці пустотливих голів дозволь я просто любитиму їх. Підійди до мене, не вклоняйся, не треба, простягни долоню із жару сумління. Я не марево, не видіння, я – сутність твого життя. Та чи ти знав, що босі сандалі, пошматані руки без крові і мрій – сміх. Сміються і плачуть ні мертві, ні живі. Сльозою сполохана рима. Залізла у надра душі Тихо й зовсім незримо З потойбіччя сміється мені. А навколо у спалаху жриці У краплях буремних дощів Мелькають загублені лиця У пеклах не моїх світів. Я зчарована Боже Тобою – Вогняна моя колеснице Зіткана з мрії Любов’ю Мить-блискавиця. У тиші великого грому На колінах безжально стою… В стінах маленького дому Де людиною вік ось живу. Я живу між вулиць у просторі часу поглядом крізь небеса, ти торкнися до мене і випий ту чашу, що душею малюють палкі словеса. Я молюсь, я молилася й буду молитись за нас.
|