Шепіт,
Листя,
Дощ і
Сльози.
Я на підлозі.
Трава зеленіє над дахом,
Небо під моїми ногами,
Байдуже вітер-невдаха
Душу зриває словами.
Трепетом до самих колін
Підкидує зойки із смутку,
Холод біжить навздогін
Заховавши в руці незабутку.
Із літа.
Гомін,
Гілля,
Мороз і
Я снігом розлита.
Сміх навколо сніжинок
І дихання того тепла,
Що крила свої лебедині…
Восени розпустила зима.
Пелюсточки ніжних турбот
Пригортаю до серця краплину -
Вишиту з осінніх ниток
Незабутку на зимній картині.
Діалог думок
Він:
Думок осінніх тиша в жовтневій самоті,
Бездарно пише дощ краплини по воді
І дише… вітер в груди глибоко твої
Бездонним подихом в мої.
Вона:
Без поруху застиг на мить в мені
Між вічністю і маревом печалі
Як ми ходили тінню по землі
А небеса Любов’ю нас вінчали.
Він:
І небо кольору каштана, як твій
Незримо люблячий коханий погляд
Дотиком з-під чорних вій
Спинив серцебиття в мені
І я… розтанув
Вона:
Льняним маревом у акварелі
Торкнулась губ твоїх цілунком
Ніжно… як морські коралі
Чуття злились солодким трунком.
І ось моя рука
І я дивилася у твої очі, як у провалля бездонності ночей
До болю схожі на пророчі у беззмістовності речей.
Дивилася неначе в рідні, неначе зараз упаду… у ті
Такі близькі й чужі обійми, які безмовно, віддано люблю.
Ти не кажи нікому мою хтиву таємницю, і навіть Богу
Не кажи. Я проковтну безмовністю твої зіниці, розчинюсь
В незвіданих краях – просто відпущу – лети! Лети! І я лечу!
І я дивлюсь у твої очі, до болю схожі на мої – пророчі і чужі.
Долонями ховаю щоки, неначе вміло зморшки – роки
У ніздрях самоти. А ти… А ти - ковток снаги із піднебесся
Вдихаєш силу із моїх грудей, впиваєшся моїм теплом
У душу рвешся б’ючи веслом тендітні хвилі без води.
І я напилася бездонності речей в проваллі із твоїх очей
У беззмістовності чарівних ночей до болю схожих на мої –
Пророчі і чужі.
І я дивитимусь у твої очі, плестиму ніжність поміж пальців
Так невблаганно, так охоче торкатимусь ногами босими
Твого нагого щастя. Звиватимусь коло грудей із мрії
Зітканих ідей… я прошиватиму себе тобою до болю
Схожим на мою… Любов’ю.
І я люблю. Люблю губитись в ніжності для двох – єдиних,
Ковтати присмак благ, тебе зшкрібати хтиво із думок і
Відчувати силу зробивши ще один ковток. Іще один ковточок
Сплеску ніжності у дотику тебе, мій берег із очима океану,
Я вип’ю всю твою бездонність до самого дна і стану п’яна.
Це сталося!
Звершилось чудо!
Люди!
Я мовила без слів
В ту мить як Він
З Небес зійти звелів.
Зійшла.
Ступаю непоспішно,
Оті бентежні кроки
Малюють сад у роки,
Роки в - Вічність…
Спотикнулась на останній букві
Неримою, незвуком.
Торкнулась тишею гучних Надій
І дума стримано полинула в оазу мрій.
Це сталося!
Звершилось чудо, люди!
Над головами дах здійнявся виром,
Останній цвях зірвав із кучерів Землі,
Бездушною зробилася тяжіння сила…
Полетіли у космос кораблі.
Бентежні брили торкнулись вік в зіницях ока
Чим дужче тим довший цей рядок, тим чарівніші наївні кроки, тим гучніше в голові дзвінок.
Це сталося!
Звершилось чудо, люди!
Я не одна така!
Приречена в Любові Жити,
Як в Богові Душа.
І тишина –
мовила без слів на паперові думи, бо Він велів зійти до Вас, мої кохані люди.
Смиренно обіймаю усі куточки світу, усі кінці непочатих начал. Люди, мої
кохані діти! Я вам віддав усе Своє, що ваше, усе Моє, що вже чуже, аби
створить у надвечір’ї Щастя Переддень.
І тишина.
Тепер.
Подмухав вітер з того краю де абсолют сидить на камені вогню в мольбі і плаче, і благає карбуючи Всевишньому – Люблю.
Всевишній бачить, Всевишній знає квітками молитву вишиту мою.
Наречена осінь
У шелесті осінніх днів
Між краплями роси…
За руку її вів
У сонячні світи.
Хилилось до Землі
Небо з висоти…
Ховаючи в імлі
Проміння теплоти.
А за обрієм у піднебессі
Між криги почуттів
Співало тихе плесо
Про розмаїтість мрій.
Плело у світанковій
Порі косу з любові
Й світило сонце знов
В тендітних плечах…
Сном.
Обвила стежка знов
Багрянцем печалі…
Казку про любов
Якою їх вінчали.
Заколише сном
Вітер дальні далі…
Ти уже не той
І я не тою стала.
У шелесті буденних днів
В обіймах холоду стояла
Він морозив біль її
Сніжним покривалом
Без жалю і сліз зіниць
В погляді ховав тривогу
Чужих, байдужих лиць
Й молився Богу, аби
Вона його вуста шептала
Та Йому на вухо,
Ніжно пригорта
Серденько Божим
Слухом…
У шелесті осінніх днів
Між краплями роси…
За руку її вів
У сонячні світи.
Хилилось до Землі
Небо з висоти…
Ховаючи в собі
Іі проміння теплоти.
Оголена, обідрана, щаслива,
Грайлива, тепла, пестлива,
Зволожена, як ранні роси…
На білім килимку стояла
Боса.
І тільки коси не чесала
Наречена Осінь.
Сліди
Розбилася…
На друзки капель і вологи
Між пам*яті і оклику душі
Мазками серця із тривоги
Пасмами осінніх берегів.
Торкнулась долі пальцем -
У небі роллю вишитий узор
Між грою в справжнє щастя
Посипався сльозами дощ
Ще той…
Із неба та в мої коліна палко
До стегон, шиї, щік, зіниць,
А як торкнувсь зненацька
Грудей із таємниць…
Хутром зітканих на правді,
Мов доля істини сльоза
Так легко й безпорадно
Покинула бентежні небеса.
І оглянулась поглядом у вись
Там Бог і хіть мого крила.
Навіщо ж ти розбивсь, а я
Залишилась жива?
На друзки капель і вологи
Між пам*яті і оклику душі
Пісок малюю на камінні Богу
А Він на нім – Свої сліди.
А ми любили золотом
Ти пахнеш медом змоченим в чорнило –
Солодко.
А я тебе липким… любила – золотом.
Терпким і п’янко-кислим запахом –
Стисло писаним спалахом –
На тілі.
А я тебе в похміллі між маревом
І дійсністю пальцями…долонь…
А ти мене у поруху займання, як
Той вогонь терпів між жаром й
Холодом кохання.
А ми на митях у Любові вклонились
В самі ноги пристрасті й бажанню.
Ти пахнеш медом змоченим в чорнило,
Як слово писане спокоєм по хвилях,
Як та вода, що з-під гори та в ріки-окени
На перекір морям, озерам льняним
Злилась на мої груди поцілунком!
Ти пахнеш…
Ти пахнеш…
Ти пахнеш трунком.
Ним я губи обмастила –
Солодко.
А ми любили – золотом.
Так дихає осінь
І тиша і спокій в долонях,
Як музика в осінньому лоні,
Як безмежність в синяві очей
В самотності днів і ночей.
Іскриста у кольорі листя
Де поглядом дує і свище
Між латать сутності світу
Холодом теплим сповита
Нічия, не чиясь…
Край думок стоїть, чи росте
Дощами омита і літом,
Закинута осінню-снігом
Сподівань та бентежності віри
Одинока й безжально щаслива,
Оголена, хтива…
На краю у шепоті твому,
Наче доля розписана й
Непотрібна нікому, лише
Погляду неба,
Милостиво-зваблива до тебе.
Майже мавка між листя в волоссі
Плетевом ніжним обрізала коси
На зиму.
Єдина.
А ти…
А ти…
Зрізав її нескориму любов.
І тиша і спокій кругом,
Засніжене поле та жовтеє листя –
Так дихає осінь морозом пречиста.
Чуєш, як пахне усюди зимою,
Але…
Але…
Мені тепло поруч з тобою.
Грішна Єлена
Єлена
Свята
У аурі сміху
Між подихом неба й землі
Людям на втіху.
Тобі і мені
За ночами
Бездонності снів
У поруху єдиної миті
Ти звелів
В багрянім оксамиті
Згоріти
Мені.
Я горю.
Відійди.
Сама
Стою на межі між околиць буденності світу
Свята у чаші гріха даю себе пити тобі до дна.
Випиваєш сердечну частину вигином спини,
Коліном до стегон, до сідниць пальцями рук
Так приємно топитись у пахощі скорених мук.
І німа, і бентежна… та не твоя – своя.
Та Єлена котра свята, а я грішна.
Грішна
Єлена
У аурі сміху
Між подихом неба й землі
Людям на втіху.
Купаю перлини спомином літа в оксамиті
А дихання осені мов жало у грудях пече
Не болем, не бідою… життєвою просіддю
Де не… де вже не… де не буде… буде тебе.
А без тебе я не Троянська, не Градива і ти
Не Далі…
Далі, все далі у пустку бездумного світу
Пригортаю оголені осінню віти
В чудеснім саду по-Райськи в Аду.
Не любити – в огні невгасимім горіти.
Тому я люблю!
Люблю у твоїх обіймах жевріти на вдиху
І видиху мрій – любити, любити, любити…
Мій.
Вінець творіння
І розірвалось небо моїми сльозами,
Течуть безсовісно лицем роки
Під віями, надутими щоками…
Змиваючи із міміки буденні кольори.
І хвилями, як русло річки,
Малюють в небі сяйва вогняні –
Вплетені у душу радості косички
Де погляди іще по-юному терпкі.
Сміються в бездиханнім мареві свободи,
І догми сіллю вирізають з плоті сік,
Мої бездушні… мої рідні сльози,
Кусають прожитий останній вік.
Пече і пахне болем в грудях, там,
Де серце стукотить, а Ти сльозам
Моїм віддав єдину мить.
Щоб обілитись в святості Твого тепла.
Я…
Я той Вінець, якого Ти Собі створив
У похоті майбутнього хреста.
Візьми мене колючим терном,
Боже!
Хай буде так!
Хай будуть сльози, а в сльозах -
Веселка, бо я ніколи, чуєш?!
Ще ніколи не цвіла…
Як зараз –
Схвильовано, бентежно,
Зриваючи із маски лик.
Мені не боляче, лиш знаєш, Милий,
Між ребер врісся гострий шпик.
Як пара лебедів
У тишині, в ласкавому тремтінні ночі,
У сяйві місяця, у шепоті на зриві дихання
Мого, ховав у карих очах своє нетліннеє тепло.
А я закутана у пасма аури між лебединим
Озером і маревом тебе, любов’ю славила
Твій кожен подих, звук, слівце…
В губах торкалася свобода бажаних грудей,
Впівдумки, напівслова голодних днів, ночей
Ти розливав мене мов темінь світла на тіні
Пристрастей своїх.
І я цвіла!...
Я квітла у дотиках твоїх
У тишині, в ласкавому тремтінні ночі.
І не буди в мені реальність снів, бо я
Тремчу по-юному і знову хочу
Кохатися, як пара лебедів.
Тут, на сайті, нещодавно мене називали інопланетянином, проте, зараз, я зайвий раз переконався, що людиною з іншої планети є саме Світлана, і, мабуть, після прочитання цієї добірки її віршів ніхто мені заперечувати не буде... Молодець! Неповторно, головне - нічого подібного давно не стрічається, бо так творити можеш ти одна. Гармонійно поєднуються думки і слова, котрими вкрай переповнене твоє серце.
Ну звісно, Вікторе. Я з Планети Любові. Це зовсім поруч Землі, якщо не казати що на ній, вірніше всередині. Дякую
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
1
