Червона майка

Непередбачувана карпатська погода протягом дня могла помінятися п’ять разів. Щойно проміння з неба лоскотало хлопця, а за мить з-за гори хмари принесли дощ, та такий рясний. А там, поміж іншими горами, куди протікає Чорна Ріка, найбільша притока Тереблі, ще годину тому сіріло: потужна гроза пронеслася тим куточком, а зараз перемістилася сюди.
Андрій заховався під густу смерічку на краю лісу, щоправда вона теж протікала і краплини дощу потрапляли на голову та плечі. Річка стала ще прекраснішою, оновилася від дощу, як і все довкола. Та щось зачервоніло нижче гирла Чорної Ріки. Хтось брів через Тереблю на інший бік. «Боже мій!» - стривожено вигукнув Андрій, кинувшись бігом до річки. – «Швидше бреди, швидше!».

Хлопчина у червоній майці оглянувся на незнайомця, не надто розуміючи чого той хоче. Коли зрозумів – було вже пізно: з Чорної Ріки у Тереблю хлинули потужні хвилі коричневої води. Невеличка річка вмить перетворилася на бурхливого гіганта і вже ось-ось, наче дикий лютий звір, могла накинутись на хлопця, який від страху застиг в нерухомості посередині русла.

- Бреди, бреди! Чуєш, бреди! – доносився з берега несамовитий голос. Хотілося зробити саме так, але тремтячі ноги не слухалися.

Величезні хвилі каламутної води дедалі агресивно просувалися руслом. Вже лише кілька метрів було між ними і беззахисним сірооким хлопчиною, котрий жахливим криком сповістив про лихо, а за мить опинився у пащі повені. У річку кинувся й Андрій. Він сам не зрозумів як сталося так, що стрибнув між агресією хвиль, гублячи життя. Такою була його реакція на гнітючу картину поглинання повінню молодого хлопця. Як же він страшно крикнув тоді, а якими були його очі – усе на Андрія так дуже вплинуло, що захотілося змінити долю потопаючого, адже то лише хлопчина. Скільки років він прожив на цій землі? Може 16, а може 17… Ще зовсім не жив, не бачив красот нашої планети, не кохав, не творив… А в нього ж напевно батьки, може брати і сестри, родина, друзі. Яке ж то горе для них, який біль… Такий, що душить в грудях, під горлом, стогне жалем невимовним, бо не стало людини. Молодої…

Та чи не стало її?

Отямившись ( всі ці думки майнули за секунду), Андрій на повні груди вдихнув повітря, бо між холодними хвилями його запас був дуже потрібен. Він намагався утриматись на плаву, хоча це завдання здавалося неможливим, бо сильна хаотична вода із брудом кидала тіло у різні боки і несла вниз за течією.

Перед очима знову майнула червона майка. Хлопчина також боровся за життя, борсаючись зовсім неподалік. Андрій сповнився почуттям обов’язку врятувати малого, але нічого вдіяти не міг.

На повороті хвилі ще більше розкинули їх один від одного і за щасливим збігом доля подарувала Андрію шанс на порятунок – гілки дерев, що звисали з берега. Саме попри них його несла повінь. Вдалося схопитися за одну, але на кінчику. Чи втримає, не зламається?

І знову – червона майка. Хвилі несли хлопчину донизу повз Андрія. Той тримаючись правою рукою за гілку, лівою встиг схопити за ту червону майку. Йому вдалося, але тоді ж обірвалася гілка. Обидва знову опинилися у безодні повені.

Сил вже майже не було, але боротьба з хвилями тривала, бо надто зараз Андрій відчув особливу любов до життя. Воно одне, дароване Богом, воно прекрасне, попри труднощі й випробування, попри все погане, що в ньому буває. Не можна помирати! Повінь – це чергове випробування. Його треба подолати і вижити. Як це зробити? Якось! Якось…

І тут нова загроза: позаду прямісінько на Андрія пливла ковбиця. Вода мала накинути її на нього і тоді сталось би те, чого хлопець так боявся. На щастя вчасно помітив загрозу і нирнув під хвилі. Виринувши, побачив ковбицю попереду – вона прямувала на червону майку. Андрій щось крикнув у тривозі та помітив, що хлопчина вже не бореться з життям. Ковбиця таки не наскочила на малого, але пропливла побіля нього так близько, що ледь не зачепила.

Сконцентрувавши залишки своєї енергії, Андрій боровся, намагався прибитися до берега, але хвилі все кидали його до середини русла, а тут, звідкись знову ковбиця, а за нею колода довжиною зо п’ять метрів. Сплав, чи що? От якби вчепитися за неї. Це порятунок!

Не довго тішив себе хлопець, бо спроба вчепитися була невдалою – слизька деревина обкрутилася і відштовхнула потопаючого. А тут ще й русло повернуло вправо. Андрію ледь вистачило повітря поки потік поворотом топив його у хвилях.

В око знову кинулась червона майка, а попереду ота колода, яка відштовхнула хлопця. Вона не пливла , а стояла впоперек річки, опершись за два величезні камені, які мов морські рифи, стриміли з-під води. Андрій щосили переборював хвилі, аби спрямувати своє тіло у течії так, щоб потрапити до деревини і вчепитися за неї. Активні рухи рук та ніг справді допомагали потрапити до рятівної перегородки. Як тільки схопився за колоду, помітив червону майку. Вона пливла зверху. От якби тіло хлопчини не прослизнуло повз деревину. Та течія була невблаганна, несучи малого майже посередині русла.

Утримуючись за перегородку, Андрій посунувся на її край, ближче до центру річки. Саме туди припливала червона майка. Міцно обнявши правою рукою деревину, лівою спробував схопити хлопчину. На голову йому хлинули коричневі хвилі. Він сам не зрозумів чи вдалося задумане. Андрій не розтуляв пальців і не відчував чи у руці щось є. Лише очі допомогли дати відповідь на це питання: у лівій руці була червона майка, а в ній тіло хлопчини.
Утримуючи малого на своїх кремезних плечах, повільно пересувався попри деревину на інший її кінець, ближче до берега. Хвилі нещадно били в бік і найменша необережність рухів могла коштувати життя.

Від краю деревини до берега залишилося ще якихось п’ять метрів. Відстань невелика, але там теж бурхливі швидкоплинні хвилі. Не такі, звичайно, потужні, як посередині річки, але також небезпечні. Якби самому довелося долати цю відстань, то й думати було б нічого, а на плечах з хлопчиною, та ще після виснажливого плавання – завдання виявилося складне. І як би то дістатися суходолу, щоб не поринути у владу хвиль?

Чекати і довго думати було ніколи, бо холод, здавалося, пронизував навіть душу. Знявши ремінь, Андрій закріпив малого до себе і рішуче відштовхнувся від деревини в бік берега. Хвилі одразу заполонили їх. Рятівник щосили гріб руками. П’ять метрів видалися такими далекими-далекими, наче п’ять кілометрів. Невдовзі, на плечах відчув полегшу і тривожно обкрутився у воді. Малий зірвався, бо ремінь розімкнувся. Та ось він, ось підліток, якого так полюбила повінь. Червона майка знову у руках Андрія, а він у владі хвиль. Штовхаються вони, але скільки їм владарювати? Ось вже берег, мокрий берег. Та нехай, хоч без хвиль, без страху, проте з тривогою.

Життя врятовано. А що з хлопчиною? Лежить мертвяком. Йому 16 чи 17. Ще зовсім не жив, не бачив…