* * * *
Ти цілувалась з вітром на світанні. Ховались ви обидва серед жита. І пристрасно так, нібито востаннє, він плечі обіймав твої відкрито.
Ось бачу гру його з твоїм волоссям, але чомусь нітрохи не ревную. Спокусник вміє заплітати коси? Я в нього цю науку опаную.
І щоб він не казав тобі на вушко, чи заглядав в блискучі оченята, чи кликав за коханку чи подружку – не матиме цей звабник-вітер свята.
Бо підхоплю любов свою на руки, щоб десь у житі зникнути до ночі. Послухай, мила – серце вже не стука. Воно тремтить... Бо знов кохання хоче...
|