Мене закрутила ця творчість у ярі вітри
І купа ідей прошивала уяву промінням.
Я, навіть, втомилась і часом казала:"зітри
усе до останку і знов розпочни, із горінням
І спалахом, нOві сюжети." Шукала мотив.
Хотілось в портреті характеру, зерня, харизми-
Натомість виходив, лишень, акварельний залив
Із присмаком будня і болю, із грамом трутизни.
Мене роздирали умовностей темпи жаркі,
Сколошкані ранили сиво- строкаті суєти.
І хвилі життя на причали кидали маркі-
Та мріяла я написати любов у портреті.
Я, майже, зневірилась..грянув страшний шкереберть!
Безформені лики палила і рвала полотна:
-Себе віднайди і докупи збери себе... Геть,
Сірющі туманності! Геть, безнадія холодна!
І раптом ocь сон: розписати потрібно ЦІ двері
Всіма переливами, що приховав оксамит
В природі своїй і у квітці, в листочку на древі
І ще щоб там синій, як світ, глибочів колорит.
* * *
Я колір ловила на свій нашорошений пензель,
На білі волокна,на рами,в грунти i на день.
І чулось мені, як скульптуру виточує Пінзель-
Лилась з бариль"єфу правдивая свіжість вишень.
Мені треба було шукати, писати, творити.
Не можна, лишень, заглядати за двері потАй.
Та як я б могла в невідомості далі прожити,
Коли щось кричало в мені: ну відкрий і пізнай!
А двері ті були дубові в таємний музей
Якоїсь, з далеких часів, знаменитої жінки-
Акторка вона і ось тисячі вдалих ролей
Лилися за нею шалями мов ясні зарінки.
Зіркова була недосяжна її висота!
І блиск їі творчих здобутків -був Неоціненний!
Безсмертною була та жінка красива й проста,
Коли підіймалась завіса сценічна!- "Це геній!"-
Звіщали на неї спрямовані чисті світла.
І всі театрaльнії духи були глядачами,
А всім глядачам переводило дух! І жила-
Не грала, а танула в ролі, горіла свічами!
І зал хвилювала, як море в штормову годину.
Ій сипали, з квітів до ніг надгусті килими-
Вона не лишала байдужою жодну людину-
Усе огорнула таланту палкими крильми!
* * *
І раптом музей цей...і відгомін пам"яті...спогад...
Гримерня,костюми, картини,свічадо,вогонь...
А я на порозі зворожена зринула в здогад
Аж випали пензлі з моїх похололих долонь.
Я чую відлуння дзвінке каблучків в коридорі
І рухи легкі, наче хтось не іде, а пливе..
Невже це вона?! Ну а очі...!- А очі мов зорі!
І щось у повітрі таке надп"янке і живе!
Вона із музейних полиць забирала всі речі
І щось розставляла, по- свому, на новий вже лад.
Кімната та була залита світлами, до речі,
За гарним вікном яблуневий прокільчився сад.
Вона дарувала знайомим маленькі дрібнички:
На спогад хустинку комусь, а комусь і браслет.
До мене прийшла і сказала: "тобі черевички
І ще ця суконка в якої високий корсет"
- Мені? А за що?Чим це я на таке заслужила?
Фарбами запацькана, може і трохи життям
В сіренькім фартУшку, мов мишка... я все що зуміла-
це пару штрихів, а все решта таке: тарарам...
Не грала великих ролей, але мліла від сцени,
Як думка торкалась такої от величини.
А сукня оця незбагненно- красива- для мене?
-В собі ти себе не ховай! Ти себе відчини!
Для радостей світу маленьких, великого щастя!
А тут , на землі, щоб ти знала, нема др(і)бних справ.,
Бо місія кожна із неба великою здасться -
Не дармA з висот Бог у світ непростий нас зіслав!
І вище свій носик- частіше, давай , усміхайся!
Гортай свою долю мов з книги нові відкриття!
Твори і люби,і танцюй, пломеній і кохайся,
Бо краща з ролей- це правдиво зіграти в життя!
Найвища зі сцен- вона десь на межі з потойбіччям!
Найкращі світла,- коли Бог тебе бачить наскрізь!
Прекрасно, коли твоя роль не зійшла на узбіччя
Лишень струменить до зірок через терени крізь! "
Я б слухала ще , але сон добирався кінця.
І вперше за довгі роки і я відчула розраду:
Підтягнена, гарна! і чую як музика ця
Мене закрутила і з ритмом я дам собі раду!
* * *
А сукня- не сукня, краї шовковиті мов крила!
Мої черевички самі мене в танець несуть!
І стримати силу натхнення мені вже несила!-
Бо бачить красу, що довкола і є життя суть!
І хто ж це була?- бо я лик той шукала роками!
Цей дивний портрет... О, ця жінка - незгашена мрія!-
Вона, вже здалля, стрепенула мов лебідь, руками
І танучи крикнула: Будь! Я із Заньки Марія!
|
та
у Вас 
0
