Піднебесної пластики хмар - неземна теракота,
тонкопальцями з неї чаклує Завія дива.
Чисті гранули неба, ожило - oдвіку і вкотре-
знову білими нетлями світ осипають. Овва!-
в роздолонену душу - лавиною снігонашестя,
льодовини гострінь у сердечно-одверте тепло.
Відігрію твоєї зими - на оцім перехресті -
блідокровну сніжину...ізійду планетно чолом
на твої світлообрійні плечі...одтану сльозою,
пропечу перемерзлу бруківку, розбіглу по дві
різносторони, різнолазурі усесвіту. СпОю
горобиновo сонцем, затінені арки довір.
Неприборканий Леве, як гаряче диxa у спину
ліхтареве твоє виглядання на мене з доріг...
і коли я досхочу у гриві твоїй одпочину? -
по венозному колу думками допливши...За ріг
зазирнути часовостi: Ратуші скліпне годинник,
розкидаючи міти кодовані в іній...таїть
поцілунки тремкі ветхий сад і старі Бернардини...
кушпела розтанцює кадриль на карнизі століть...
я закочуся в тебе по рейках трамвайної туги,
Снігокрило голубкою - в серця палкий кіновар...
нерозлюблений мій, ти за лезом розлучної смуги,
ще відчутніше рідний, мій Леве,- негаснучий дар.
| 
та
у Вас 
0
:hands:
Щиро, ностальгійно і трепетно. 
