Україна. Тридцяті… Холодна стерильна імла.
Я вже майже не сплю, але вірю, що все тільки сниться:
Я – змарніле худюще дівча із глухого села
Десь на Сході, а може, і в Центрі – яка вже різниця?
Холод лютий, як звір, пропікає мене до кісток
І судомою зводить живіт від голодної муки!..
Це остання межа, чуєш, Боже? Я майже за крок…
І коли я впаду, підхопи моє тіло на руки.
Поклади мене там – недалечко, побіля своїх.
На потріскані пальчики дмухаю, подихом гою…
А чи є у людської душі той найвищий поріг,
За яким ти вже більше не чуєш розпуки і болю?
Я не знаю, я просто дитина, зернинка мала
В цій звірячій машині, яку запустив сам диявол!..
Все забрали до крихти – ні двору нема, ні села,
У народу мого й на життя вже відібране право.
Україна. Двотисячні… Місто залите в бетон.
Смітники переповнені їжею, голови – брудом.
Ти шукаєш, де можна дешевше купити «айфон»,
Напихаючи шлунок масним калорійним «фастфудом»?
Зупинися й подумай: тридцяті, маленьке село
В коматозному голоді, кинуте напризволяще!..
Що ти знаєш про спрагу боротися смерті на зло?
Про терору червоного люту оскалену пащу?
Та нічого… А може, і добре, що це вже – архів,
Що десь там загубилась і я у стотисячних списках…
Інфіковані душі прогресом, тому і глухі,
Не розгледиш на відстані те, що не бачиться зблизька.
Скільки ще нас чекає облуди? Скільки болю ще витерплять люди, Що зробити нічого несилі, Лиш ридати на свіжій могилі… … Стугонить і шумить життя річка… Тихо скапує, плачучи, свічка…
Блискуче! Україна стане ПОВНОЦІННОЮ державою, коли КОЖЕН українець щиро і постійно буде тримати у серці пам'ять про Голодомор! А поки що для більшості це - далека і не дуже цікава історія. І особливо мерзотно, коли мордаті владоможці несуть квіти до пам'ятників жертвам сталінського нищення голодом!
Колись давно один з тих, хто пережив Голодомор у десятилітньому віці, розповідаючи мені в деталях про пережите, на запитання "Як ви витримували всі оті смерті й жахіття?" кинув фразу, яка врізалася в память назавжди: - Ми тоді жили ніби без душі. І тут читаю, пані Наталю, Ваші рядки: "А чи є у людської душі той найвищий поріг, За яким ти вже більше не чуєш розпуки і болю"
Пане Михайле, дякую за провідчуте!.. Мабуть, у таких жахливих умовах людська психіка "вмикає" самозахист, інакше всі люди поголовно збожеволіли б від такого відчаю...
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
1
Дякую, Борисе! 
