За Батьківщину кращого немає нічого. З якимось болем і сумом озвалися Ви своїми рядками та строфами. ОТ тільки "не перелечу море" в наголосовому плані якось зовсім не грає з іншими частинами вірша. Може, краще було б "я не здолаю море"
Та коли бути точним, то й Богом приторговують. Розмаїття сект і віровчень є не чим іншим, як використанням імені Бога у власних цілях і часто-густо для елементарного збагачення. Хоча це, звісно, торгівля іменем Бога, а не ним самим, та все ж, людина ненаситна в жадобі торгівлі всім і вся.
Із власних спостережень - людина, котра любить світ і природу, вміє їх бачити не тільки зі споживацької точки зору, а з боку краси, завжди є більш доброю і душевною. Ваш вірш мені здався підтвердженням сеї істини. Тому щира Вам дяка за отриману радість при прочитанні.
Як казав Черчілль, цитую не дослівно, демократія однга з найгірших форм правління, але кращої люди не придумали. Бо, коли чесно, ні Піночета, ні якого іншого Кім Чен Іна я не хочу бачити на теренах моєї держави. Бо диктатура є диктатура, хто б що про неї не говорив. І рано чи пізно диктатору починає рвати дах від безкарності. Гітлер, між іншим, теж економічно підняв Німеччину, а чим усе скінчилося? І друге спостереження - практично всі найрозвиненіші країни світу є з демократичним устроєм управління. Бо, коли чесно, не геї є найбільшою проблемою нашого суспільства, а невміння влади ліяти швидше й чіткіше, та ще її шкурні інтереси. Але бачить Бог, ми самі її обирали. А кожен народ... ну, далі Ви знаєте, достойний своєї влади. Так що доки не почнемо мінятися зсередини ми самі, на якогось суперПіночета сподіватися марно, навряд чи він що утне чудового, біди хіба наробить. І смію Вас запевнити зі своїх спостережень, ми починаємо потроху змінюватися, а, отже, колись зміниться й влада. Бо не в Піночетах урешті порятунок, а в законах і їх обовязковому виконанні будь-ким.
Гарний вірш про велику людину. Та все ж у рядку "художники, родичі, поети" ламається весь ритм і наголосовий склад вірша. Об нього ніби спотикаєшся на Вашому цілісному полотні.
Приєднуюся до всіх попередніх оцінок. Вірш чудовий, душевно-дотичний, котрий пробуджує наші медові згадки про той рай, який ми проминули, навіть не побачивши, лишивши в памяті тільки у вигляді чи то згадок, чи запахів, чи просто розуміння, що найкращі наші роки вже ховаються в туманах літ.
Воно й не драма, пані Катарино, а історія щастя одного знайомого, котрий через роки здибав давнє кохання і зміг його повернути в життя. Історія давня, бо та родина живе вже досить давно і досить славно. І різниця у віці в десять років у тих людей нині вже якось і не сприймається, як різниця. Але історія є історія, котра й вилилася раптом у вірш. Отак воно буває, Ліна Костенко дуже й дуже точно підмітила основну рису поезії.
Певно, пані Катерино, то така в нас карма, просити в Господа ума, а коли він і посіє нам зерно того ума, то ми ніяк не можемо його зростити й зібрати врожай. Ждемо готового, на тарілочці. Але Бог не офіціант, сівач. Доки цього не зрозуміємо й не поглянемо в себе, не візьмемося за розум, аби він ріс, а не розвівався незібраним хлібом, доти й марними будуть наші прохання.
Зі старанням у наших депутатів величезні проблеми. Воно в них тісно привязане до совісті та відповідальності - дуже дефіцитних рис, дефіцитних до рівня практично повної відсутності. Напевно, тут і суд не надто допоможе, тим паче, що він нашим депутатам рідний брат-близнюк, швидше за все, потрібна операція по видаленню хвороби. От тільки є біда - операція по видаленню в нас закінчується операцією по пересадці. Певно, з нас поганенькі поки що хірурги.