Ох, давно вже почорнів
Серед поля млин,
Внук давно минулих днів,
Збіглих років син.
Зажурився, похиливсь
Ветхий вітролов,
Вже забув, коли й родивсь
І коли молов.
Розгубив свій оберіг -
Чергу на помел,
Тож позбувся всіх доріг,
Мірок і джерел.
Лиш дорогу від села
Проводжав у даль
Сірим відблиском чола
На німу печаль.
А можливо, зустрічав,
Виглядав з-під брів
Свій розтерзаний анклав
Згублених вітрів.
Дочекався, десь здаля
Принесло грозу,
Й скрип останнього щабля
Впав у дерезу.
Блискавиці миготять,
Гупають громи,
З-поза хмар вітри летять,
Щоб крутив крильми.
Дошки ж ниють, мов крижі
У старих дідів,
Бляху рве, як з рук коржі
Паненя в старців.
Ех, злетіти б, та куди,
Вітер, та не той,
Шторм злощасної біди,
Лютий, як конвой.
Провокує до падінь
В царину могил,
Видно це й без ворожінь,
Як немає сил.
Все, кінець, і тут вітряк
Штормам всім на зло,
Закрутивсь, згадавши, як
Годував село.
Не тримав уже млина
Трухлих дощок тлін,
І манила твердь земна
Спокоєм руїн.
Та востаннє хмари гладив,
Хилячись, кружляв,
І здавалось, млин не падав,
В небо відлітав.
|
у Вас 
0
