Ох, давно вже почорнів серед поля млин

Ох, давно вже почорнів

Серед поля млин,

Внук давно минулих днів,

Збіглих років син.

Зажурився, похиливсь

Ветхий вітролов,

Вже забув, коли й родивсь

І коли молов.

Розгубив свій оберіг -

Чергу на помел,

Тож позбувся всіх доріг,

Мірок і джерел.

Лиш дорогу від села

Проводжав у даль

Сірим відблиском чола

На німу печаль.

А можливо, зустрічав,

Виглядав з-під брів

Свій розтерзаний анклав

Згублених вітрів.

Дочекався, десь здаля

Принесло грозу,

Й скрип останнього щабля

Впав у дерезу.

Блискавиці миготять,

Гупають громи,

З-поза хмар вітри летять,

Щоб крутив крильми.

Дошки ж ниють, мов крижі

У старих дідів,

Бляху рве, як з рук коржі

Паненя в старців.

Ех, злетіти б, та куди,

Вітер, та не той,

Шторм злощасної біди,

Лютий, як конвой.

Провокує до падінь

В царину могил,

Видно це й без ворожінь,

Як немає сил.

Все, кінець, і тут вітряк

Штормам всім на зло,

Закрутивсь, згадавши, як

Годував село.

Не тримав уже млина

Трухлих дощок тлін,

І манила твердь земна

Спокоєм руїн.

Та востаннє хмари гладив,

Хилячись, кружляв,

І здавалось, млин не падав,

В небо відлітав.