У всіх є власні життя арени, Хоча й людині так незбагнені. Ніхто не знає, що там, за рогом – Чи зустріч з чортом, чи милість Бога? Не бачать очі справжньої суті, Бо зір душевний в панцир закутий. Не знає серце, кого полюбить – Чи світлу душу, чи ту, що згубить? То шлях до пекла встеляють квіти, Зло любить маску добра носити, Слова лукаві щиро лунають… Чому так в світі? Ніхто не знає. Що б не чекало нас там, за рогом, Які б не були з терня дороги, В ім’я любові, життя заради – Ходім до світла, жадаймо правди!
А, може, там у тім вікні не дивний запах матіоли - А Музи очі осяйні, що не зречеться вже ніколи Свого Поета, що в віршАх шукає власну Правди риму?... Світись, Поетова душа, у всі часи, крізь весни й зими!
так, я помітила, що у вірші багато Вашого тепла і любові, хоч і вірш потребує технічного доопрацювання, тому намагалася трохи скрасити гумором гострі коментарі. Світла Вам і наснаги, пане Іване!
Погоджуюсь, Васильку, що цей феномен - справді річ хороша, хоч і дуже неоднозначна, вона дволика, як Місяць, має темну і світлу сторони, але той, хто не побував у її колючих обіймах, а лише насолоджувався принадами цього світу, ніколи не здатний буде зазирнути на денце своєї душі, не відшукає відповіді на наболілі запитання, не збагне своєї істинної суті, не наблизиться через біль до свого Творця...
Добра чи не дуже - та усе ж сестра, Смутком із журбою проганяє страх, Зазирає в серце, аж в саму глибінь, Розбавляє слізьми там гіркий полин, Посипає сіллю невигойність ран, Топить наші мрії в озері оман... Ось така сестричка, чи комусь жона, Мертво-біле личко, що не знає сна...
Знаєш, Друже, якщо по правді, то мені не один раз у житті видавалося, що моє джерельце зовсім висохло, роздавши свою життєдайну вологу усім потребуючим (до мене люди йдуть лише в потребі) а для себе самої не залишивши ані краплини. Та з часом воно знову набирало сил і починало дзюрчати, приваблюючи все нових й нових потребуючих припасти до його утроби... Джерело душі має властивість відновлюватись, наче Фенікс з попелу, така вже його природа, чим більше віддає - тим більше до нього повернеться колись, лиш коли це колись настане, як би ж то знати... В мене зараз схожий стан, може навіть гірший
Та ні, мій Друже, не до денця Тебе спили чужі вуста - Бо ще вогонь горить у серці І мужньо Ти несеш хреста, І крила мрій бажають лету, І погляд прагне в небовись... Така душа вже у поета - Навіки радість й сум сплелись...
Ну що тут сказати, пане Валерію, на кожен товар є свій покупець... Завітайте на "Поетичні Майстерні", там і поезія трохи іншого рівня, і критика серйозна. А тут панує атмосфера родинно-доброзичлива, всі обмінюються теплими й добрими словами, не завжди зважаючи на якість поезії, та деколи просте, щире слово має більшу цінність, аніж вірш найвищої проби...хоча, на мою думку - одне одному не заважає
Світить ясний місячок у твоє віконечко І тебе, мов зіроньку, ніжно обійма. Коли встанеш, дівчинко, засіяє сонечко, Ти ж в його проміннячку будеш не сама...
0
').addClass('report-spam-working');
uCoz.spam.report(scopeID, messageID, notSpam, function(response, context) {
context.elem.text('').removeClass('report-spam-working');
window.console && console.log && console.log(response); // DEBUG
response.warning && window.console && console.warn && console.warn( 'uCoz.spam.report: warning: ' + response.warning, response );
if (response.warning && !response.status) {
// non-critical warnings, may occur if user reloads cached page:
if (response.warning == 'already_reported' ) response.status = 'message_spam';
if (response.warning == 'not_reported' ) response.status = 'message_not_spam';
}
if (response.error) {
context.target.html('