Та ми садили її десь зо два тижні тому, але вона до посадки вже випустила тонесенькі корінці, бо мій татко її якось зволожував, а потім, вже покладену в рядки, ще кожну скроплював, а потім вже ми її нарешті загортали... ось такий дуже складний процес...
Мов натягнута я струна, Почуття – наче ноти оркестру. Коли біль – я соната сумна, Коли радість – радіє Маестро. Як звучить у мінорі душа – Дух і плоть на куски розриває. Коли ж небо мажором втіша – Аж від щастя у грудях стискає. Злети вгору, падіння униз, Так було, є і завжди так буде. Лиш Маестро знов грає на біс Ці мажорно-мінорні етюди...
Щодня бачим стільки облуди – Серця мізерніють, мабуть. Лукавством заражені люди Без честі й сумління живуть. Ще вчора чесноти великі - Сьогодні струхнявіли вщент: Ось знову моральний каліка Продав рідну матір за цент. Ось друг тяжко б’ється у груди, Клянеться про вірність свою. Він завтра ці клятви забуде І зрадить найпершим в бою. А ось той, хто влади заради По трупах іде до мети, Забувши батьківські поради, Довіри спаливши мости... Ніколи великим не стане Той, в кого мізерна душа – Ціною лукавства й омани Ще слави ніхто не досяг. Ніколи дорога облуди До Правди вершин не веде. Чоло лицемірного юди Вінець переможця не жде!
Не зараховую себе до "досвідчених поетів", мене ніхто ніколи писати не вчив, пишу душею про пережите, а ось "у життєвому досвіді досвіду" у мене - хоч відбавляй...
Як мажорні, так і мінорні нотки у наших віршах мають право на існування, інакше палітра фарб, якою ми змальовуємо цей світ, буде неповною... у світі все збудовано на контрастах... Бажаю подільше яскравих фарб і світла у душі!
Твої рядочки, Вікторе, завжди гарно лягають на мою душу, а ось коли написане у них ще й перегукується з моїми власними відчуттями, почуттями і емоціями - це надихає мене до творіння. Ось така от "співпраця"
Якщо б усі українці, що розмовляють українською, розуміли один одного - ми б жили значно краще. Мова Любові, Добра, Милосердя - стає вимираючою, на жаль... Приємно познайомитись!
Прочитала цього вірша і впізнаю себе надцять років тому, коли я починала щойно писати. Дуже наболіло, хоч і не поетично ( я про своє). На жаль, Софійко, подібні моральні постулати нині рідко проростають у людських душах... Та сіяти ці зерна потрібно, так тримати!
...І хай небо жбурляє Сонми в нас блискавиць, Якщо двоє кохають - Не впадуть вони ниць. У одвічнім двобої Безнадії та мрій, Де закохані двоє - Зірка щастя вгорі Осяває стежину, По якій вони йдуть, Щоби злитись в єдине І знайти власну суть... Неземною красою Світ нам стелить до ніг. Чуєш - пахне весною? Це - дарунок святих!
Та я не збиралась щось подібне писати, а зачепилась за перший рядок - ось і понесло, ледь вчасно стрималась, ти ж мене знаєш - я не пишу тижнями, а потім якийсь маленький стимул - і годі стримати
Зустрічаються двоє - То на щастя, чи ні? Час гортає сувої Ними пройдених днів. Десь незгоєні рани В серці знову гірчать, У пустелях омани Сотні наших розп'ять. Повертається спомин У домівку душі, Проганяючи втому В такт холодних дощів...
Ой, понесло-понЕсло мене знову кудись, заблукала у веснах... чи знайдуся колись?
Рученька білая в руку натруджену Ляже знесилено, але заслужено. Серденько зболене і покалічене Нею зневолене, з нею повінчане. Крила розхристані в небо підносяться, Стати їй пристанню щиро так просяться...
0
Та сіяти ці зерна потрібно, так тримати!
').addClass('report-spam-working');
uCoz.spam.report(scopeID, messageID, notSpam, function(response, context) {
context.elem.text('').removeClass('report-spam-working');
window.console && console.log && console.log(response); // DEBUG
response.warning && window.console && console.warn && console.warn( 'uCoz.spam.report: warning: ' + response.warning, response );
if (response.warning && !response.status) {
// non-critical warnings, may occur if user reloads cached page:
if (response.warning == 'already_reported' ) response.status = 'message_spam';
if (response.warning == 'not_reported' ) response.status = 'message_not_spam';
}
if (response.error) {
context.target.html('