Дякую Вам, пані Галино! Та не одна я ходжу одиноко поміж холодні вітриська, роздумуючи про велике кохання, мабуть, чи не кожна жінка час від часу це робить, не залежно від того, скільки має років, тим більше, якщо ця жінка - поет, чи не так?
Хочеться вірити, що цей творчий "дует" залишиться неподільним надовго і така ідилія існуватиме не лише у віршах чи на полотнах художників, а й у моєму житті... Дякую, Василю!
Василю, ну чого ти мене "здаєш", я не люблю піаритися (я давно з цим зав'язала), ну подумаєш, приїхало "1+1" з Києва, зняло передачу у моєму помешканні з моєю участю, хіба це така подія? Просто відмовитись було важко, приїхали люди здалека, просилися до хати (щоб показати, як живуть безробітні поети-адвокати, я вже другий рік як не практикую), щоправда після моїх резонансних процесів відгомін ще досі стоїть, ось про таку резонансну справу і робився цей матеріал у моєму прозово-поетичному виконанні...
Зустрілись закохані очі – Слова всі замовкли у мить. Пітьму найтемнішої ночі Спроможна любов освітить. Закохане серце зуміє Без слів промовляти пустих. Хто любить – усе розуміє, Кохання – дарунок святих. Як стрінуться губи коханих – Нектару п’янкіше нема, Ідуть по дорогах незнаних, Їм навіть зима – не зима. Як стрінем свою половину – Мов ближчі до Бога стаєм, Що маєм найкраще – до згину Коханим своїм віддаєм!
А я - стихія, що у веснах Десь заблукала не на жарт, Щоб до життя душа воскресла, Щоб повернуть до серця гарт. А я насправді - лиш здаюся, Що ношу сонце у душі, У ній - з пітьмою вічно б'юсь я, У ній - холодні йдуть дощі. У ній бувають хуртовини І водночас - пекельний жар. Сама себе здолать повинна, Не знаю - кара це чи дар? А може, Господа прокляття, Що мене хоче відректись?... Та док горить моє багаття - Душа злітає в небовись!
Я погляд кидаю з висот піднебесних, Щомиті вмираю, щоб знову воскреснуть, Як падаю в прірву - щоразу підводжусь, І вірю, що Бог мені в тім допоможе! Дякую тобі, Василю, за такі щирі слова!
Біжать слова, злітають рими, Мов на папір спішать лягти. Вони з’являються незримо І наче просять - ” відпусти...”. Та я лиш деякі впускаю На волю з них в далеку путь, Бо кращі з кращих залишаю, Вони – моя неначе суть. Окремі з них давно спочили В мені безмовно на віки, І тягарем важким безсило Лягли на серця сторінки, Лиш час від часу проривають Вони саван моїх думок, І, наче з квіту, виплітають Новий, віршований вінок.
0
').addClass('report-spam-working');
uCoz.spam.report(scopeID, messageID, notSpam, function(response, context) {
context.elem.text('').removeClass('report-spam-working');
window.console && console.log && console.log(response); // DEBUG
response.warning && window.console && console.warn && console.warn( 'uCoz.spam.report: warning: ' + response.warning, response );
if (response.warning && !response.status) {
// non-critical warnings, may occur if user reloads cached page:
if (response.warning == 'already_reported' ) response.status = 'message_spam';
if (response.warning == 'not_reported' ) response.status = 'message_not_spam';
}
if (response.error) {
context.target.html('