В житті є тисячі доріг, Ми ж обираєм – куди йти? Лише йдучи з добром до всіх, Свій храм Душі нам віднайти. Зазна'єм злетів і падінь, Зимовий холод і вогонь, Пройдем крізь тисячі терпінь, Які торкнуться наших скронь. Та лиш за серцем навмання, Йдучи пустелями світів, Знайдем Душі своєї шлях, Лише б від болю не зотлів...
В житті є тисячі доріг. Ми ж обираєм – куди йти?...
Я прийшов додому, до своєї хати, Що для мене сонцем сяє все життя. Є в ній ласка Божа й рідне слово "Мати", І одвічна радість - я, її дитя.
Йду до свого саду, де буяють квіти, Де роса сльозиться, мрії прагнуть ввись. Пестить промінь сонця, і летить щомиті Пісня тій хатині, де родивсь колись.
Це ж вона, рідненька, нас теплом зігріла, І стежину квітом вистелила в світ. Ласкою сповиті, в нас міцніли крила, Щоб, як час настане, вирушить в політ.
Щоб в житті не стало - пам'ятати мушу Батьківську оселю, де малим зростав, Двір, садок вишневий і пісні матусі... Голос той навіки в пам'яті зоставсь.
В самоті без Вас я - наче птах без співу, Сум в душі панує і розлуки щем... Знайте - повернуся, я лиш тут щасливий, Буде сміх дитячий в рідній хаті ще!
А я так побачила Вашого віршика... Вибачте, якщо що не так
Хто це стукає в віконце? Це весни чарівний птах. Пестить лагідніше сонце, Відбиваючись в очах. Звідки ця незрима сила? Хто її післав, чому? Світ весна заполонила, Проганяючи пітьму. Почуття вогнем палають, Знов пульсує в скронях кров, Мрії вирватись бажають, Щоб зустрінути любов. Душі, спрагнені за сонцем, Знов у пошуках тепла. Хто це стукає в віконце? Це весна, весна прийшла!
Поете, не горюй, Не час ще йти на плаху, Знайди свою зорю, Злети до неї птахом, Впади з висот ясних Дощем життєводайним І променем весни Проникни у всі тайни!
Вікторе, я щоось не зрозуміла - що Тебе там бентежить, скажи зрозуміліше. А взагалі то розцінюй ці мої рядки, як набір думок, яких не обов"язково називати віршем, просто записала свої думки, які виникли після прочитання Роксоланиного попереднього вірша...