В нас з подругою прийнято при зустрічі і прощанні цілувати одна одну в чоло ( лоб - те саме, тільки по-російськи). Про інші поцілунки , про які тут не писалося, скромно промовчу. А риму ніколи спеціально не підшуковую, воно в мене пишеться само
І нові теми й нові люди За небокрай нас кличуть знов, Щоб ми повірили у чудо, Щоб заіскрилась в нас любов - До світу, неба, дня і ночі, А ще - до рідних тобі душ... Собі скажу я - "Жити хочу!" Й до нових тем в полон чимдуж!
В цього світу страшній круговерті, Коли душу і тіло цькують, Коли більшість живе, наче мертві, Про свою забуваючи суть, Дуже важко, хоч вірю - можливо, В собі душу святу зберегти, І на зло ворогам всім – щасливо По шляху Віри й Правди іти. Не зважати, що скалкою в оці Будуть мої для когось діла. Від підніжок на кожному кроці Не згорить моє серце до тла.
Хоч живу не заради я слави, Часто йду не туди, де усі – Та підступне, зрадливе, лукаве Не зведе мене на манівці. В моїм серці вогонь ще палає, В непокірних думках голова, Бо я віри в добро не втрачаю І душа моя все ще жива!
Десь з’єдналися зорі в яскраві сузір’я, Барви сонця в веселках злилися в єдино. Серцем прагну торкнутись Тебе до сих пір я, Бо сумує без Тебе моя половина.
Навіть зорі яскраві для мене тьмяніють, Навіть пасма веселок здаються блідими, І вуста без гарячих цілунків німіють, Бо в душі без любові – холодні лиш зими.
Хай єднаються зорі в сузір’я небесні І веселки барвисті цей світ прикрашають! Хай зливаються душі, закохані в весну, І життя це любові вогнем зігрівають!
Ігоре, я не в буквальному розумінні про забавки і теореми. Я про те, що вік людини не завжди відповідає віку її душі... від того і різні потреби у кожної душі - комусь пірнати у глибини в пошуках Істини, а комусь - гратись у пісочку і ніжитись на сонечку ( не буквально, звісно).
Мабуть, Ігоре, така людська природа, не хочеться занурюватися у глибокі глибини, шукати відповідей на болючі запитання, пізнавати себе справжніх ( не завжди у привабливому світлі). Людина частіше прагне легших шляхів, того, що на поверхні - аби зусиль менше докладати. Та кожному своє, не можна ж дорікати дитині за те, що вона лише грається забавкамии, а не хоче розв'язувати складні теореми... В кожної Душі свої потреби і завдання...
Для когось, може, це дрібниці, Для когось - дивне і незриме, Та в Твоїм серці - блискавиці, Бо Ти шукаєш Правди риму. Тобі хтось скаже - "Божевільний! Кому потрібна Твоя мука?". Але щоночі безпомильно Виводять рими Твої руки. Вони - як пояс рятувальний Від всіх напастей і тривоги. Вони - правдиві і повчальні, Немов прийшли до нас від Бога... Заручник Ти своєї вдачі - Кричиш й тоді, як всі безмовні. Та світ ніколи не пробачить - Коли затихне Твоє Слово!
Попри розваги і веселощі - деколи слід спинитися, подивитися углиб душі, аби не згубити себе справжнього у життєвій круговерті Дякую за вогнище Інквізиції!
Дякую, Вікторе, за те, що завжди так проникаєтсь моєю поезію і ніколи не залишаєтесь байдужими до ближніх і того, що з ними відбувається! А вірші мої не кращі від Ваших, просто трішки інші - і це зрозуміло, бо скільки людей - стільки різних поглядів на світ і людину у ньому. Тішуся, що Вас пізнала, бо споріднена Душа нині - це такий великий скарб у наших світах самоти... Світла Вам у душі!