Дякую, Тетяно! А стиль тут простий до неможливості, як і картинка вірша, тому й легко ллється, адже великої премудрості не треба, аби писати такі повітряні куплетики, лиш трішки фантазії...
Віталію, тут немає жодного націоналізму, тому не поспішайте на себе самі наклеювати ярлики. Щодо змісту - має право на існування, є зрозумілим прагнення автора бути господарем на своїй землі, це звичайний патріотизм. А ось форма бажає кращого, та й помилки трапляються. Тому раджу перед тим, як виносити твір на осуд громадськості - уважно його перечитувати і більше вкладати душі та вміння. Щиро, Валькірія.
О, наші сни - це окремий могутній шмат незримої скелі, яку потрібно шанувати і вчитись мудро висікати з неї безцінні намистинки, вплітаючи їх у зримі сфери нашого буття...
Знаєш, Валю, насправді усі відповіді на усі запитання живуть не за далекими горами-океанами, їх "прописка" - у кожному з нас... на денці у серця чи у душі (вони дуже близько одне до одного). Лиш треба вміти БАЧИТИ І ЧУТИ...
Ідемо ми давно уже наосліп, Збиваючись щораз на манівці, Не знаєм, що чекає нас в кінці І милостей у Бога вже не просим. Новий виток, ми знову на межі Між Світлом і Пітьмою, видно прірву. Коли себе з лещат зневіри вирвем - Пройдем усі життєві віражі. Новий виток... А поки що - журба, Хоч досі маєм відгомін традицій. Анумо витягай з душі по нитці Проміння світле, вбий в собі раба! Неси хреста, неси без нарікань, Вмивай цей світ в джерелах світлоносних, І дух, що досі в небо не підносивсь, Здійметься ввись, здолає болю грань. І скільки б не послав Господь терпінь - Дійди аж до найвищої вершини, Лиш не зречись у собі ти Людини, Як не зрікався людства Божий Син!
Хворіє світ. А чи ще прагне істин? Лежать у сховку розбрату ножі. Новий виток... Ми знову на межі. Чи вдасться нам це море переплисти?!..
Трактак під віршем це ти, Валю, написала, а я лиш трішки тобі "підспівувала", бо говорити про подібні речі можу хоч цілу вічність, а прозово писати не дуже люблю, легше висловлюю чуття і думки поетично...
Дай нам, Боже, сили і мудрості на СПРАВЖНІ ПОДВИГИ!
Будьмо уважними! Адже лукавий ворог, видаючи себе за найріднішого друга, може надто довго ховатися під милою янгольською личиною, так солодко "стелити", вростаючи своїми потворними незримими щупальцями в саму душу і руйнуючи її зсередини... надто багато шкоди він може заподіяти, допоки не покаже своє справжнє страхітливе пекельне єство... Як показує досвід, буває деколи надто пізно відвернути лихі наслідки такого "союзу з пітьмою", але все ж краще пізно - аніж ніколи... Будьмо уважними! Де б такого диво-рентгена знайти, аби душу людську просвічував наскрізь?...
Переконана, Валю, що так воно і є, це я про вибір та НЕвибір наш, бо й сама так відчуваю... надто багато залежить від нас самих, від нашого вибору чи НЕвибору, хоч ми часто це недооцінюємо, втрачаючи шанс на навернення... Дай нам, Боже, мудрості і прозрінь!
Світає... Видніє щохвилі. О, глянь, що над нами! І небо безкрає, І зорі безсилі, Мов свічі погаслі давно, В душі виграють не одну людську драму...
Так тихо, Так любо, так ніжно у висях, Лиш сонце на сході встає. Ніч ранить мечами, Лиш голуби в небі, І трави зелені, І тінь на озерах...Так новий прокинувся День.
А мене найбільше звеселили голуби, які "пархають". Та якщо серйозно, то початок був досить вдалим, а далі "пострибало-понеслось". Володимире, може трохи допрацювати б ще?
Ну де в Тебе тих чудових епітетів стільки набирається? Сподіваюсь, адресату "сподобається", принаймі таке байдужим не залишить...
Сірий янгол - сірі крила, навіть серце сіре. "Янгол я!" - кричить щосили, хто ж у це повірить? Залишились сірі думи, ще й покриті цвіллю. Споглядати надто сумно, навіть небо квилить...
Люблю скрипку, тому не могла не відреагувати. Ось спробувала описати свої враження від скрипки та скрипаля...
Твоя музика стосильно виривається зі сцени, Проникаючи у тіла закуточки потаємні, Залітає в мою душу і бентежить моє серце, Аж забилось воно дужче в ритмі Всесвіту інерцій. Дух стихії вогняної геть увесь заповнив простір, І повіяло весною, мов спустився янгол в гості, Твоє світло струменіє, протікаючи крізь сфери, Твої руки, наче крила, відчиняють в небо двері. Твою музику, Маестро, п'ю, мов чари, і хмелію... Хай звучать твої оркестри і дарують крила мріям! (скрипки не знайшла)
Чому дарма? Невже я маю "проковтнути" твої закиди на мою адресу про те, що я тобі понаставляла мінусів, якщо я цього не робила? Хіба, може, це був мій фантом, коли я спала... Знаєш, якщо ти ще не помітив цього, то доводжу до відома - якщо мені щось не до вподоби, то я говорю про це відкрито, не ховаючись поза чужими спинами, не боячись підписувати під цим своє справжнє ім'я, на відміну від декого в цім світі, хто навіть власної тіні боїться ( не приймай лиш на свою адресу). Я, Наталка Крісман, маю свої тверді переконання і не соромлюсь демонструвати їх перед всім світом, навіть тоді, коли частині цього світу це дуже не подобається. Я переконана, що БУТИ СПРАВЖНІМ - насправді більше мистецтво, аніж навіть красиво віршувати. Ось така тобі моя відповідь, юний друже...
Мабуть, слово "оригінальна" не зовсім те, просто мені легше висловлювати думки римовано, маю таку "ваду", це наче хвороба чи в мізках щось не те, хоч дехто навіть тут на сайті дивується (а дехто й обурюється), чому я коментарі пишу не як "нормальні" люди, а римовано. Для мене це так само нормально, як більшості промовляти прозою...
Дякую, Наталю! Я й справді спочатку написала першу частину, вирішила її закінчити словами "Буває мить - єдине важить Слово", та потім мене знову "понесло" і вийшло те, що вийшло, хоч я й розумію, що це цілком самодостатні два вірші, які, може, й не варто було зліплювати в одне. Єдине, що їх об'єднує - вони писались, як коментар на вірша Олега Завадського.
Олеже, насправді цей вірш писався нині, як коментар до Вашого останнього, з цього все й почалося. Якщо якась тема мені близька і зачіпає душу - мене годі й стримати. Ось так завдяки саме Вашому маленькому віршику і народився мій експромт, за що Вам щиро вдячна!
Це не я тобі ставила мінуси, навіть сама подивувалась - хто б це міг зробити. Та це ще одне свідчення того, що ти в людях вишуковуєш лише найгірше, навіть тоді, коли вони до тебе з щирою душею...та нехай тобі буде... не дивуйся потім, що від тебе відвертаються люди...
Щодо відповідей - у моїх віршах їх сотні, лиш треба навчитись їх бачити і розуміти. Якщо я почну ще на кожен свій рядок давати пояснення - мене більше ні на що в цім житті не вистачить, мені тоді не вистачить сили на саме Життя!
Дякую, що вказав на опечатку. А ще дещо, що не помістилось у вірші - ніколи нікого не змушуй силоміць себе любити так, як тобі цього хочеться! Результат надто очевидний...
Буває мить - здається зайвим слово, Лягають всі слова на денце серця... Збагнена всім - це мова лиш Любові, Основа всіх основ, що світ оновить І відчиняє всі незримі дверці До диво-сфер, в яких панує світло, Що струменить із віч, по вінця щастя, Де спокій, благодать, одвічне літо, В яких людська душа себе наситить Теплом по вінця... Там не носять маски, Немає фальші, справжнє все достоту - Чуття і дотик, музика мовчання, Єднання душ, складання в серця соти Бажань і мрій, любов там є оплотом На всі віки, аж до часів останніх...
Скажу чесно, мене навіть деколи дивує твоя впертість, та ця риса у вмілих руках може не раз ставати у пригоді. Так що бажаю тобі навчитись знаходити мудре застосування цій своїй рисі характеру!
Почитай ще з десяток-другий посилань на "Сковороду, пізнання себе і Бога", та спробуй сам зрозуміти суть цієї фрази "Пізнаючи своє єство - людина пізнає Бога". Все, я тему на нині закриваю, а то мені зараз дух Сковороди об"явиться...