Самотність кригою скувала твою душу, Печать мовчання на вустах лежить кривава, Тобі здається - камінь відчаю не зрушиш, Давно збагнув ти, що життя - то не забава. Не знаєш, що за рогом там чекає. А, може, це на краще? Час покаже... Підступно вітер в спину знов штовхає - В обійми друга, а чи знову в лігво враже...
Хтось вдягає маски, аби люди Не впізнали істинну їх суть, Носять серце зрадника у грудях, Павутиння підлості снують. Носять маски, аби не впізнати Їх нутро, струхнявіле ущент, Продають Вкраїну й рідну мати За примарну владу чи за цент. Час зриває маски, що облуда На людей вдягає з волі їх, Бо все зло, що виплекане в грудях, Важко позбирати аж до крихт…
Час розставить все на місце своє, Буде мати – хто що заслужив, А Господь і зрадника, й героя Нагородить так, як він прожив!
Та цього віршика вчора ще одному другові відіслала, а нині захотілося ним поділитися з усіма, та й собі за одне побажати мрій, що пахнуть любов'ю... Дякую, Друже!
Щодня бачим стільки облуди, Серця мізернІють, мабуть. З'явилися в нас напівлюди - Без честі й сумління живуть. Ще вчора чесноти великі – Сьогодні струхнявіли вщент: Ось знову моральний каліка Продав рідну матір за цент. Ось друг тяжко б’ється у груди, Клянеться про вірність свою. Він завтра ці клятви забуде І зрадить найпершим в бою. А ось той, хто влади заради По трупах іде до мети, Забувши батьківські поради, Довіри спаливши мости... Ніколи великим не стане Той, в кого мізерна душа – Ціною лукавства й омани Ще слави ніхто не досяг. Ніколи дорога облуди До Правди вершин не веде. Чоло лицемірного юди Вінець переможця не жде!
Хай єднаються зорі в сузір’я небесні І веселки барвисті цей світ прикрашають! Хай зливаються душі, закохані в весну, І життя це любові вогнем зігрівають!