Людоньки, спиніться, давайте поважати ІНШІСТЬ один одного! Кожен з нас бачить світ у власних барвах, відчуває по-різному одні і ті ж почуття, емоції... Усі ми, у своїй багатогранності і багатоликості, маємо право на своє місце під сонцем і право висловлювати власні думки. Звідки така нетерпимість? Що за бацила Анумо скосила?... Краще вже любитися, аніж так топтатися один по одному... Сумно...
От почитала всі коментарі - не те що про щось еротичне, а взагалі писати не дуже хочеться... Але гадаю - на кожен товар є свій покупець, або - хто від чого "збуджується" ( уявою і не тільки), перепрошую за одкровення...
Дякую, Наталочко, трохи заспокоїла. Цього вересня під час Книжкового Форуму у Львові в одному з львівських театрів відбувався вечір еротичної поезії, який організовували брати Капранови, вони запросили мене також там виступити, та коли я прийшла у зал і почала слухати, що там читається юними поетками, то мені, майже 40-річній жінці, було якось не по собі, відмовилася від виступу, бо подумала, що мою "піднебесну" еротику просто не сприйме зал, який хотів таких вже глибоких одкровень... в мене аж коса дибки ставала від почутого там...
Василю, от почитала вірша Твого і вже тепер не знаю, що робити зі своїм останнім віршем, він про дорослу любов, хоч і непристойний слів там немає... Сподіваюся, Ти не проти всієї еротичної лірики?
Ріка Життя невпинно мчить Крізь гір хребти, через пустелі, Крізь наші долі невеселі, Попри ясних небес блакить. Така мінлива ця ріка – То гладдю промінь відбиває, То її хвиля з ніг збиває Багатія і бідняка. Тягає сонце гільйотину, До втрат привчаючи людей, Що вже й забули про Едем, Свої лиш множачи провини. Куди йдемо? Коли прилинем На плац небесний до Творця? В ріки Життя нема кінця, Тече крізь час і нас невпинно...
Скажи собі: "Не падай! Вчепись за хмари й вітер, За непокірні рими І крила сподівань, Живи життя заради, Хай сльози сонце витре, І дух твій незборимий Здолає болю грань!".
Безодня - почекає, Промінчиком надії Розтопиш лід зневіри, Що душу оповив, Примари позникають, Злетять у небо мрії, Бо рідний хтось і щирий Промовить знов - "ЖИВИ!".
Та доки будемо терпіти Ярмо чужинське, скільки ще? Чи волю знищено ущент? Чи ми рабів покірні діти? Віки неволі і хули, А чи рука старшОго брата, Що перевтілився у ката, Вуста для правди нам стулив? Чом волелюбство наше в тлін Переродилось, чом зміліло? Ми досить наймитами скніли Не лиш в чужих – своїх краях. Ніколи більше на поклін До ворогів іти не будем, Ми не раби – ми вільні люди На рідній, батьківській землі! Коли нарешті ця земля Вже зродить свого Вашингтона, Аби чужинські знов закони Не диктували нам з Кремля? Коли прозріють "гречкосії" Й зірвуть полуду із очей? Реальність ця мене пече - Нема ще в нас, нема Месії…
Та вірю я в прийдешній день, У волелюбний дух, що скресне, І завітають знову весни На землю віршів та пісень!
0
').addClass('report-spam-working');
uCoz.spam.report(scopeID, messageID, notSpam, function(response, context) {
context.elem.text('').removeClass('report-spam-working');
window.console && console.log && console.log(response); // DEBUG
response.warning && window.console && console.warn && console.warn( 'uCoz.spam.report: warning: ' + response.warning, response );
if (response.warning && !response.status) {
// non-critical warnings, may occur if user reloads cached page:
if (response.warning == 'already_reported' ) response.status = 'message_spam';
if (response.warning == 'not_reported' ) response.status = 'message_not_spam';
}
if (response.error) {
context.target.html('