Нелегко йти, нелегко підніматись, Але найважче - знову повертатись, Коли позаду були спалені мости... І вирішити як, то йти, а чи не йти. Чи до снаги гордієві вузли, Що злом-отрутою у душу заповзли, Враз розрубати і кохання зберегти. Коли б то не попалені мости...
Все добре описано, чуттєво і філософськи-сумно. Вражає, як узагальнений образ цілого покоління наших жіночок. Тому то й крає душу. Одне незрозуміло - звідкіля в сільській бібліотеці професор історії???