Не рань мене місячним сяйвом у серце, Ти, ноче предивна – немає вже сил. Хай кригою вкриє солоне озерце Тих сліз, що в’їдались у стоптаний пил. Скрий зоряне небо у мороку хмарнім, Пісні солов’я – в шумі бурі сховай, – Душі розіп’ятій цей спокій намарний. Чого ж вона прагне? – Нічого… Нехай... Хай бісяться з люті сплюндровані хвилі, Хай стогне у муках пологів земля – Моїх почуттів воскресити не в силі Вони. І ніхто. Вже їх попіл встеля. Затягнеться серце черешневим ґлеєм – Не вік же йому провести у журбі. Лиш того, що було між нами, не склеїм: Простив я тобі, лиш не можу – собі.
|