На вулиці стихлі, у парки застиглі, Згасивши світ сонця, немовби свічу, Під звук барабанний краплинок останніх Запрошує танець вечірній дощу. В зів’ялому листі розсієш намисто Із перлів прозорих, крутнувшись чимдуж, І будуть шептати: “Яка чарівна ти!” Ожилі дзеркала недавніх калюж. Танок невгамовний і пристрасті повний Несе в забутті тебе в край неземний, Де в листі й на вітах горять самоцвіти, Де вітер шепоче: “Цій миті радій!” Смеркається днина і ніч неупинно Вступає, мов пані, в одвічні права. Добігши до краю, твій танець стихає. Містерія зникла. Що ж – буде нова.
|