Герой України Ігор Гордійчук
Спецпроект Про війну. Без Табу присвячений тим, хто з початком російської агресії, не вагаючись, пішли на фронт добровольцями. Без спорядження, їжі, у холоді. Іноді – без боєкомплекту та шансів вижити. Вони билися з ворогом та стали легендами. Нині вони розповідають свою історію в ефірі 24 каналу.
Якщо казати про образ патріота та захисника Батьківщини, то, безумовно, у першу чергу на думку припадає саме "Сумрак" - Ігор Гордійчук.
Людина, яка стала легендою при житті. Гроза російських окупантів, справжній чоловік, чиїй силі духу можна лише позаздрити.
Він бачив, що стає із армією при владі Януковича, власноруч займався створенням ЗСУ фактично з нуля, а коли прийшов час – не вагаючись перевівся на фронт, де й отримав надскладне поранення, що перетнуло життя на до та після.
Герой України Ігор Гордійчук. Позивний "Сумрак" / Без Табу
Про свої надзвичайні життєві події начальник Київського військового ліцею імені Івана Богуна розказує дуже скромно, немов сам нічого героїчного й не зробив.
- Ігорю Володимировичу, розкажіть, як ви взагалі опинилися на фронті? Могли ж бути у штабі…
- У ті часи, коли злочинна влада, включно із військовою, продовжувала розвалювати Збройні сили, як служив у командуванні сухопутних військ, був начальником управління миротворчих операцій міжнародного співробітництва. Під час Майдану знав, що вже надійшли директиви про скорочення посади. Відчували із колегами, що війна дуже скоро нагряне. У той же час вірили, що демократичні сили в Україні переможуть, а режим Януковича буде повалено.
І ось від друзів дізнався, що відкривається нова посада, яка є більш важливою, ніж моя, де можна впливати на відновлення ЗСУ, які були у дуже важкому становищі. Не без допомоги товаришів мене швидко перевели до головного командного центру, де я став заступником начальника. З перших днів включився в роботу по відновленню боєздатності військових частин та підрозділів. Особливо це стосувалося сил спеціальних операцій, де я мав досвід – більше чотирьох із половиною року був на посаді командира полку спецпризначення. Мав відношення і до десантних військ. Ми спільно проводили багато навчань як в Україні так і за кордоном. Я приймав участь у формуванні Українсько-Польсько-Литовської бригади. Взагалі ж було дуже багато питань, які конче необхідно було вирішити саме для максимального спротиву російській окупації. Найважче стало, коли все починалося в Криму. Росія розгорнула інформаційну кампанію. Головний командний центр тоді був готовий чинити супротив, хоч й обмеженими ресурсами. Але при загостренні ситуації виявилося, що на півострові майже не було на кого спертися. Путінські кадебешні методи – підкуп, шантаж та вбивство зробили своє. Росіяни намагалися усіх купити. Якщо не могли, то шантажували, або діяли силою. У Криму ФСБшники нейтралізували супротив влади, а потім мінімізували військовий. Із часом його зовсім нейтралізували.
Як тільки почалася АТО, я написав рапорт. Тоді відбирали офіцерів, а я мав і досвід, і здібності. Через кілька днів якоїсь бюрократичної тяганини мені сказали готуватися та збирати речі. Зробив це за 15 хвилин – просто забрав вдома "тривожний чемоданчик".
-Як відреагували близькі на ваш від’їзд?
- Я навмисно нічого заздалегідь не казав дружині, щоб вона не переживала. Поставив перед фактом: їду через 10-15 хвилин.
Отже, нашу оперативну групу зібрали, загрузили у літак та привезли до Чугуєва. Потім на гвинтокрилі добралися до Ізюму, де формувався перший штаб АТО.
Одним із формувальників його був наразі покійний генерал-полковник Генадій Воробйов (саме він свого часу відмовився виводити військових на придушення Євромайдану).
- Які завдання ставилися перед командуванням АТО у перші дні операції?
- Спроможності росіян постійно та швидко збільшувалися. Ми дуже швидко бачили, що реальність зовсім не така, як картинки с телевізору. На Донбасі були зовсім не сепаратисти. Тобто, звичайно, вони там були, але їх кількість зовсім мала. Окупанти спиралися на нещодавно створені у них сили спецоперацій на інформаційно психологічні підрозділи. Такі війська були у них розгорнуті задовго до початку вторгнення, а досвіду вони набули ще у Грузії. Отже, ми бачили, що вони, маскуючись під місцеве населення, займалися створенням цих «республік». У першу нашу операцію, яка пройшла у Краматорську, ми затримали їх розрахунок із російським ПЗРК. У них були журналістські посвідчення.
Крім того, ми зробили кілька радіоперехоплень – я взяв із собою зі свого рідного полку у Хмельницькому кілька радіогруп перехоплень – та отримали докази, що працюють російські кадрові спецпризначенці. Тоді я офіційно задокументував усі ці факти. Приніс у штаб, кажу: сумнівів ніяких. Російський спецназ, «перевдягнутий» у журналістів. Це справжня гібридна війна. «Це не ми, нас тут немає», хоча й доказів мільйони. І ми в перші ж дні принесли ці докази командуванню. Одним із завдань було підтверджувати, що діють саме регулярні частини. Надавати конкретні факти – яка частина, який підрозділ. Я працював в оперативній групі, де із нами були загально-військові та спеціальні розвідники, а також високомобільні десантні війська. Звіти, звіти, звіти, - надавали інформацію і показували речові докази.
Ігор Гордійчук на фронті / Без Табу
- Яку роль відіграла церква у початку війни?
- Московський патріархат одразу надав притулок усім росіянам, які, звісно прибули до нас лише для вбивства. Навіть, Святогірська лавра, тільки вдумайтесь! Вона була одна із перших, що приютила чеченців, що взагалі є мусульманами. Поява кадирівців була дуже принциповою для нас, тому ми одразу принесли докази їхньої присутності.
Ми проводили кілька спецоперацій у Краматорську, Слов’янську, Артемівську, Дебальцевому ще на самому початку війни. Здобували багато трофеїв, навіть, ті ж ПТУРи – відносно технологічну зброю, яка була більш якісна, ніж наші вітчизняні прототипи. Українські ракети залежалися на складах, відсиріли, оскільки регламентні роботи не проводилися. Так сталося через відверту антиукраїнську політику всередині держави. Міністри оборони були або проросійськими, або взагалі росіянами, як і начальники генеральних штабів.
Взагалі ж, усе, що було захоплене у бойовиків, було російським. У райдержадміністрації Слов’янська, у СБУ, Миколаївці – скрізь на територіях, які ми звільнили.
- Як було створено групу добровольців під вашим керівництвом?
- Після нашої спільної перемоги у Революції гідності, народ України дуже швидко прокинувся. Це сталося багато в чому завдяки волонтерському руху. Мені ж такі активісти й допомагали. Почали дзвонити, казати, що є такі-то та й такі-то хлопці, що хочуть воювати. Нікому не відказував. Казав, що чекаємо всіх. Добровольці приходили ще з того часу, коли штаб був в Ізюмі. Вони пересувалися із нами разом із лінією фронту. Всі хлопці були у центрі подій, не зважаючи на те, були у них документи, чи ні. Моя задача була в тому, щоб максимально добре їх підготувати, екіпірувати, одіти та нагодувати. Втім, завдання на нас сипалися із такою швидкістю, що ми зовсім не встигли їх легалізувати. Навіть, підготувати нормально не було часу. Частина хлопців, звісно, мала якусь військову підготовку, але отримували її давно. Хтось взагалі жодного разу не тримав у руках зброї. Я на цей факт уваги не звертав. Основною вимогою мене, як керівника, була їхні воля та незламне бажання битися із ворогом. То ж дивитися на перепони на зразок "дай довідку, що він не сидів, а потім дай довідку, що це дійсно є довідкою". Так, у нас були різні хлопці, але вони хотіли захищати Україну. Я не міг наполягати на тому, щоб їх усіх прийняли офіційно через відсутність часу. Тих, чиї документи ми встигли передати, зарахували у батальйони та військові частини. Але у частини були деякі проблеми із документацією. Я просив: у них є мотивація, бажання. Може, у когось нема папірця, але у нього довідка є у свідомості і в серці. Дайте чоловікам можливість, нехай вони реалізують свій потенціал. Нажаль, домогтися нічого не вдалося. Саме через нашу бюрократію, яка існує і сьогодні.
Взагалі, найбільш позитивним фактом було те, що значна частина добровольців була з окупованих територій. Була група луганчан та харків’ян, а основу складали хлопці з Криму, які взагалі насилу вирвалися з півострова. Я вірив їм, як рідним. А з україномовних у нас було два-три чоловіка. Казав: якщо ти україномовний, то це не значить, що ти завзято будеш виконувати нашу роботу так добре, як і розмовляти. Теорія це одне, а практика – зовсім інша річ. То ж мешканці "ЛНР" та "ДНР" дуже швидко давали нам розвіддані. Із кількох джерел одразу. Цю інформацію ми перевіряли та давали у штаб для прийняття рішень.
Учасники штурму Савур-Могили Максим Музика, Ігор Гордійчук та Сергій Бистров / Без Табу
- Савур-Могила була місцем, де у часи Другої світової проходили дуже запеклі бої. Як вдалося її досить швидко взяти?
- У нас стояла задача не просто встановити контроль над висотою, але й зробити це із якомога меншими втратами. При повній відсутності безпілотників, високотехнологічної зброї та засобів радіоелектронної боротьби треба було хоч якось мінімізувати втрати. Мені ставили завдання: давайте, до ранку все зробіть. Казав, що ми все робимо, Савур-могилу візьмемо, це стовідсотково, але не у той час, як хотіли командири, бо відповідати за все саме мені. Мені треба дивитися в очі дружині Темура Юлдашева. Це стидно робити…сумно. Мені треба дивитися в очі батькам хлопців, які там були, розумієте? Заступник по виховній роботі третього полку (загинув, - авт.). Він молодий хлопець, в нього сім’я. А це все на моїй совісті, що ці юнаки віддали своє життя за нашу з вами свободу.
Герой України на могилі побратима Темура Юлдашева / Без Табу
На момент нашого оточення Савур-Могила була клаптиком української землі. І ми не дивилися, що він такий маленький. Потрібно було оказувати спротив. Хоча б морально давити на ворога, показувати, що це наша земля, що ми будемо її захищати, як би важко це не було. Тому, якщо чесно, немає ніякої різниці, де йде бій – чи це Дебальцеве, чи Савур-Могила, чи Донецький аеропорт. Це наша українська земля і ми будемо її боронити, а такої прогулянки, як в Криму, окупантам не буде. Савур-Могила, насправді, була однією з тисяч ділянок, де чинили відчайдушний опір росіянам. Просто вона дозволяла не тільки спостерігати за значною територією, але й проводити розвідку, дорозвідку, корегувати вогонь артилерії. Коли мені дали кілька корегувальників – спецпризначенців артилеристів із спеціальною апаратурою, планшетами, на початковому етапі вони дуже чудово виконували роботу, то ж битися було легше.
- Ви були під обстрілами з території РФ?
- Ми бачили знаки пунктів пропуску між Росією та Україною. Не можна ж перенести знак. Він прив'язаний конкретно до місцевості. Нас обстрілювали постійно та з кількох напрямків із різних видів зброї. Найважчими були танкові атаки, оскільки наші ПТУРи не працювали, а РПГ дуже-дуже не ефективні проти танків. Звісно, ми заклали ті міни, що в нас залишилися, але спрацювали лише одна чи дві. У нас не було безпілотників, на відміну від військових імперії зла, Росії. У них вони були. І як тільки бачимо БПЛА, одразу ж знаємо, що зараз буде артилерійський наліт. Ми фотографували стовпчики на кордоні та надавали у штаб докази того, що по нас працюють з території РФ. Я був дуже злий, оскільки мені ті, хто підтримував нас артилерією казали, що не можуть бити туди. Сварився: хлопці, ну як можна вести війну без правил. Якщо є наступ, повинна буть оборона. Якщо є атака, то повинна буть оборона, або контратака. А так не може бути взагалі. Розумієте, ми – регулярна армія. Я – кадровий військовий. Якщо для нас написано "не можна", то ми цього дотримуємося. А для терористів немає ніяких перешкод. І в цьому випадку це не якийсь ІДІЛ із поодинокими бойовиками, це організована державна терористична структура. Ціла держава-терорист. Починаючи від їхнього верховного Путіна, і закінчуючи простими офіцерами та солдатами. Втім, вони за все відповідатимуть. А ми ж сиділи під обстрілами та знали, що без підтримки піхоти захопити нас не можна. То ж була задача відсікати піхоту, щоб на нашу рідну землю не ступила нога ворога.
- Ви постійно підбадьорювали побратимів, казали, що допомога до вас прийде. Чи вірили самі в це?
- Селити впевненість у хлопців – це мій прямий обов’язок як командира. Казав: хлопці, розумієте, навкруги нема нікого з наших. Але постійно кажуть, що йдуть, пробиваються звідти та звідти. Хлопці були біля мене, розуміли, що я докладаю зусиль, щоб нас деблокували, але у штабі звітували, що допомога буде, протримайтесь лише ще ніч, ще день, ще пару годин… Я розумів, що більше нема ніякого прикриття. Але знав, що кожну годину, кожні пів дня, кожен день, кожну ніч, народ в Україні пробуджується, що відновлюються Збройні сили, відновлюється система оборони держави. Формуються нові частини, розумієте. Кожна година – це десь сформована рота батальйону, це пробуджене село, вулиця, волонтери. Тому треба було триматись, хоча й питання такого взагалі не стояло, оскільки кожна хвилина – це чиїсь збережені життя, територія, дім. Навіть сумнівів не має, що ми повинні були тримати оборону. Ну кинули все б та пішли. Це одразу визвало б за собою ланцюгову реакцію. Хтось кинув, пішов, а за ним всі дивляться - той пішов і той пішов. А треба було навпаки, неможна було так робити.
У самому кінці я доповів у штаб, що наша найбільша проблема у тому, що у нас закінчилася вода. Ми позбирали вже все, що могли, ми вже декілька днів. Стояла жара. У нас не залишилось практично їжі, а та, що була, вся воняє - холодильників немає. Крім того проблеми із медикаментами та боєприпасами. Казав, що наверху повинні прийняти рішення: якщо скажете стояти на смерть, я не знаю, скільки нас залишиться, а такої команди я людям дати морального права не маю. При цьому я б особисто, не хотів попадати в полон, бо розумів, які будуть наслідки. То ж, залишиться той, хто залишиться.
Ігор Гордійчук біля Савур-Могили / Без Табу
- Виявляється, команда на відступ таки була? Чи йде мова про спеціально сплановану операцію?
- Я просив у штабі хоча б орієнтовно сказати нам основний та запасний маршрут відходу. Розумів, що будуть радіоперехоплення та обстріли. Але ж казав, що будемо дивитися по ситуації. Нам потрібно було вийти хоч кудись до наших, долучитися до найближче розташованих бригад, до тих, хто йшов нас деблокувати. Штаб нам підкинув лише загальну ідею, сказали напрямок руху підрозділів, у яких була техніка, оскільки пройти довго ми не змогли б. Фактично ми були вкрай знесилені, кілька днів без їжі та води. То ж казати про розроблену операцію не можна. Ми лише виконували загальний наказ «долучитися до наших військ. Ми навіть не знали, що тоді було в Іловайську. Я взагалі про цю трагедію дізнався вже коли прийшов до тями після поранення.
- Ви пам’ятаєте, що сталося, коли ви стали "трьохсотим"?
- Я роблю все, щоб не згадувати. Якби мав бажання, я міг би згадати, але мені сказали під час психологічної реабілітації, що не потрібно цього робити. То ж роблю все, щоб ніколи… знаєте, якщо імперія зла каже що "можем повторить" , то ми кажемо "ніколи знову". Я не читаю про це, намагаюсь не ворушити ці рани.
Дружина знайшла мене у шпиталі імені Мечникова у Дніпрі. Був дуже-дуже кволий. Взагалі пам’ятаю все уривками, але у загальну картину все не зливається.
- Ваші поранення були настільки страшними, що взагалі привезли як «двохсотого», кому з лікарів дякувати за це справжнє диво?
- Вижив, завдячуючи Богові та нашим лікарям високопрофесійним, особливо у Мечникова. Там основним був Андрій Григорович Сірко. Тут, у військовому шпиталі батько й син Данчини. Такі фахівці у будь-якій країні світу на вагу золота. Я знаю, що до них багато хто приїжджає навіть з-за кордону, що потрапити до них, щоб саме вони провели операцію. Вони просто чудові.
- Як взагалі вас лікували?
- Після Дніпра мене та інших бійців, як найбільш важких, перевезли сюди до військового шпиталю. Через те, що мене кілька днів не могли евакуювати з поля бою, то крім поранення отримав ще й зараження. Багато інфекцій, які були більшою проблемою, ніж самі поранення.
Та й перед цим були контузії та легкі поранення, загальна слабкість. Кажу ж, слава Богу, нашим лікарям та волонтерам. Завдяки дружині, сім'ї, друзям та народу України я зараз перед вами. Більше того, в мене є можливість не тільки жити, а ще й докласти зусиль для зміцнення обороноздатності нашої країни, виховання майбутнього офіцерського корпусу.
Ігор Гордійчук із дружиною зустрічають Петра Порошенка у шпиталі / Без Табу
- Ви проходили реабілітацію у США. Як туди потрапили?
- Перед війною я більше року там навчався. Дехто з моїх однокласників займають там такі серйозні посади. І в міністерстві оборони США, і в цивільному секторі. Крім того, я ж був начальником управління міжнародного співробітництва. То ж дружина почала піднімати усі контакти. До мене у шпиталь прийшов помічник військового аташе США. Побачив мій стан та заплакав. Він підняв на ноги усіх, кого міг. Штати ж більше 10 років вели війну в Іраку і в Афганістані. Доречі, я з ними був і там, і там. То ж, у них була не тільки програма військової медицини, а й реабілітації. Уже давно відпрацьована. Бо, життя заставило. Ми приїхали фактично на все готове. Там суперські реабілітаційні центри. Особливо це стосується технологій і медикаментів, це те що, нам треба перейняти якнайшвидше. Бо, наприклад, самі лікарі, наші лікарі, вони нічим не гірші. Ті лікарі, які трапилися на моєму життєвому шляху, то вони найкращі. В Америці таким лікарям ще при житті ставлять пам'ятник.
Що ж стосується реабілітації, то треба нам ще працювати. Військова та державна мені не зустрічались. Я просто не знаю, де вони у нас взагалі. Направляли хлопців, але, звісно, порівнювати зі Штатами не можливо. Втім, знаєте, це ж не ракетно-космічна програма, де все ну дуже складно. Все зовсім реально. Поставити дещо з обладнання, апаратури. Щось більше стоїть, щось менше. І деякі певні медикаменти, скажімо, це все, що нам треба. А якщо складно розробити свою апаратуру, то це ж ринок, який відкритий. Будь-ласка, платіть гроші, купляйте. Мені показали, які конкретно вправи треба виконувати, то я це можу робити практично із донькою та дружиною вдома. Але все рівно, в цьому напрямку треба рухатись, треба робить. Особливо, що стосується хлопців, в кого ампутовані руки та ноги. За кордоном дійшло до того, що вони ледве не відрощують нові кінцівки. Все що потрібно, тільки гроші плати. Якщо ж ти військовий, то держава надасть кошти, а якщо цивільний, то або страховка, або сам.
- Ви багато розповідаєте про роль дружини у лікуванні. Розкажіть про цю мужню жінку
- Дружина в мене молодець (посміхається). Вона теж військова, доречі, військовослужбовець-контрактник, зв'язківець. Пройшла, як у статуті, усі важкості несення військової служби. Як у теорії, так і на практиці, нажаль.
Дуже нелегко нам було будувати кар’єру, оскільки треба змінювати посади, а іноді і гарнізони, місце служби. Оце найважче в сім'ї, що треба переїжджати з одного гарнізону, Збирати всі речі - житла немає - треба знімати, платити пів зарплати. Вона все витримала. І донька поміняла сім чи вісім шкіл. Але вони успішно склали всі ці життєві іспити. Особливо дружина. Основний тягар ліг на її плечі. Вона в мене найкраща, найцінніша. Як і донька.
Сім'я Гордійчуків пройшла крізь важкі випробування / Без Табу
- Рік тому Ви приймали участь у параді на честь Дня незалежності. Що тоді відчували?
- Я отримав тоді звання генеральське. Відчував вдячність за те, що влада та керівництво, незважаючи на те, що я фізично не зовсім здоровий, як того хотілося б, дали змогу працювати. Психологічно, морально, ментально, я відновився на 100% . Фізично треба ще працювати. Але керівництво в мене повірило, надало кредит довіри, призначило на посаду, дало військове звання. Тут ще непочатий край роботи, в мене майже тисяча підлеглих. 600 ліцеїстів тут, у Києві, 240 - у Боярці. Тобто, 840 вихованців, якими треба займатися, мотивувати їх, щоб вони були підготовлені якнайкраще. Але ж, головне те, щоб були мотивованими більше, ніж ми, тобто свідомо розуміли, що таке захист рідної неньки України.
Хочу, щоб майбутні офіцери чітко знали, чому ми їх навчаємо. Щоб не радянсько-кадебешними способами, а щоб самі прагнули до знань. Ми будемо вчити англійську мову, не тому, що сказав Гордійчук, а тому що ми в Європейському союзі, ми на шляху до НАТО, ми - демократична, високоосвічена, цивілізована країна.
Я розумію, що результат цього буде не за день, не за тиждень. Треба час на підготовку
високопрофесійного, високоморального офіцера. У ліцеї маленькі діти вчаться два роки. Потім – два роки в Києві. У вищому військовому навчальному закладі п’ять-шість років, у залежності від спеціальності. Але треба робити це вже сьогодні. Кожного дня.
Як тільки вони вступили до ВВНЗ, одразу ж дають присягу. То ж, якщо буде зовсім важко, якщо вони мають відповідний рівень підготовки і мотиваційної, і морально-психологічної, і фізичної, вже можна їх відправляти на завдання.
- А чим особисто Ви займаєтеся у ліцеї?
- Веду боротьбу із корупціонерами та бюрократами. Постійно вимагаю не ставити задач комусь принести довідку, що ця довідка є довідкою. А таке навкруги, так роблять навмисно, щоб зняти з себе відповідальність. Шановні, ви не шукайте спосіб зняти відповідальність, ви конкретно показуйте кінцевий результат і шлях. Хтось повинен взяти на себе відповідальність і приймати рішення для виконання завдання. А в нас одне зараз завдання, це захист нашої Батьківщини, неньки України.
У військовому ліцеї Ігор Гордійчук наводить порядок / Без Табу
- Скажіть щось тим, хто досі вірить балачкам про «шахтарів-добровольців».
- Той, хто розуміє процес і суть бойової підготовки, скільки треба витратити часу, щоб підготовити простого стрільця . Я не кажу вже щоб підготувати мінометника. Маючи, скажімо, відповідну загальну військову підготовку і, маючи бойовий досвід, я розумію, що це не день, не два, не тиждень, не місяць. Щоб артилериста підготувати, потрібно не менше пів року, а може, навіть і більше.
Тому це апріорі не можуть бути ніякі шахтарі. Той хто не розуміє, природи процесу підготовки загально-військової, починаючи від стрільця, кулеметника, гранатометника, снайпера, - а в артилерії ще складніше – той може вірити у розказні Путіна. Ми б’ємося проти високопідготовлених кадрових російських військових. Було навіть кілька
перехоплень, де їхні курсанти на стажуванні вели вогонь. Це ж терористичні війська. От чому ми їх так називаємо? Розумієте, це держава-терорист. Не один-два чоловіки, а ціла держава. Вона використовує весь спектр зброї, включаючи, навіть ядерну, якою шантажує.
Але ж терористи не несуть відповідальність ні перед ким, ні перед чим. Тобто йому все рівно, «Град»? «Град». «Ураган»? «Ураган». Вони обстрілюють цивільних, дітей, жінок, дорослих.
- Як вважаєте, чи можлива ескалація бойових дій на рівні 2014-го?
- Думаю, що цього не буде. Сам факт того, що ми пробудилися, що ми відновлюємо кожен день Збройні сили. Відновлюємо нашу волю, пробуджуємо свідомість українського народу. Хто ще не пробудився - прочищуємо свідомість. Загострення не буде більше. Я впевнений, що найважчі часи були от тоді, у 14-му році. Коли дуже мало на кого можна було спертися. Тому ми вижили за рахунок волонтерів, за рахунок українського народу, за рахунок добровольців.
- То ж порятунку для ворога нема, Україна переможе?
Я і на фронті у це вірив. Завжди вірив. І по життю я – оптиміст. Втім, зараз кажу, що реалістичний-оптиміст. Реально дивлюся, що перемога буде. Однак, що б ми з вами не робили, чарівної палички нема, вона до ранку не прийде. Вона буде, стовідсотково, з гарантією, але треба докладати зусиль, бо перемога має буть, починаючи від вас на інформаційному фронті. Ми повинні спільно завоювати свідомість і серця, ти хто там, на окупованій території. Щоб вони розуміли, що їх обманули, їх оббрехали, обдурили. Багато хто з ним зараз це розуміє. Звичайно, вони б хотіли повернутися, але вже не можуть, оскільки пуля в голову прилетить швидко. Там чеченці, дагестанці… розумієте, росіян там мала частинка, а більшість з них не має нічого спільного із слов’янами. І для цих людей немає ніяких бар’єрів, ніяких перешкод. Особливо коли це возведено в терористичну структуру.
- Чи можливо, на ваш погляд, зупинити війну дипломатичним шляхом. «Мінськ» же працює на нас, однак кордон ніхто не закриває?
- У дипломатію не вірю. Це дуже просто, коли ти маєш справу із терористом. А Путін – терорист номер один. Він – маніяк. Хоч РФ і маскується, каже, наприклад, що бореться із ІДІЛ, але там все те саме. У Кремлі не розуміють м’якої сили. Там недоговороздатні люди. Вони ніколи не дотримуються ніяких домовленостей. Прикладів цьому дуже багато. А війна гібридна, оскільки вони постійно кажуть: "это не мы". До неї долучають усіх: артистів, церкву, телебачення.
Інформаційна передова – найголовніша. Навіть важливіша, ніж військова. Це, до речі, і є основною причиною, чому я даю інтерв’ю. Ті люди, які живуть на окупованих територіях, здебільшого не є "ватою". Доречі, фанатів «русского мира» вистачає й у Києві. Це наслідок того, що незалежність звалилася нам просто з неба. Тільки зараз ми платимо подвійну або потрійну ціну. Ми не скористалися безоплатною нагодою, а олігархи, бандити, злочинці, корупціонери – навпаки. А це теж війна, але внутрішня. Роботи в нас, українців, непочатий край, але у нас є стратегія. Світло – отам! Ми йдемо в Європу, у НАТО. Давно потрібно було робити візовий режим. Це імперія зла! Так, робочі заробляють. Я розумію, що буде важко, але що таке втратити 100 гривень із втратою життя. Як казав Степан Бандера, народ, який бореться за хліб, а не за свободу, вкінці кінців втрачає і свободу, і хліб.
|
0
