Зів’яне скоро день, розтане вечір тихо І нічка прокрадеться шкодливим кошеням, З календаря вкраде листок собі для втіхи Й, пустивши пастись зорі, намет розкине снам. У цей безмовний час із неба, величаво На крилах розітнувши зачорнену блакить, Утомленим птахом із поглядом лукавим На філіжанку кави мій ангел прилетить. Хустинкою зітре пилюку з підвіконня, Щоби не забруднити сліпуче-білих шат, Присяде і візьме горнятко у долоні, Й замружиться, вдихнувши солодкий аромат. Отак посидимо, вслухаючись у тишу І в те, як неквапливо годинник час кує. Вогнями ліхтарів картини місто пише. Ми ж з ангелом в задумі – і кожен про своє. Мої думки про все незроблене сьогодні, Що на добу грядущу ліниво я відклав; Його ж – як вберегти мене від зла безодні, Від кроків небезпечних і нерозумних справ. Та в погляді його – ні скарг, ані зневаги. Мовляв, живи як вмієш, торуй свій власний шлях. Мій ангел підморгне мені, доп’є повагом Остиглу чорну каву й розтане в небесах.
|