Львів – 24 грудня в Україні вшановують 80-річчя від дня народження багатолітнього в’язня сумління, громадського діяча, публіциста, одного з лідерів Народного руху України В’ячеслава Чорновола. 25 березня 1999 року життя українського лідера обірвалось внаслідок аварії на дорозі. Йому було 62. Більшість друзів і син Тарас Чорновіл переконані, що це було політичне вбивство. В’ячеслав Чорновіл для багатьох українців є символом незалежної України.

Сьогодні – це робочий кабінет наукового працівника, а у 60-70-х це була тюремна камера на Лонцького, в якій сиділи В’ячеслав Чорновіл, Ігор Калинець, Зорян Попадюк та інші активні українці. В’ячеслав Чорновіл вперше був арештований і засуджений у Львові в 1967 році. Спершу у самвидаві вийшла його книга «Правосуддя чи рецидиви терору?», невдовзі – «Лихо з розуму», в якій він написав про суд над шістдесятниками у 1965 році, що й стало підставою для арешту 30-літнього публіциста.

​«Вихід «Лихо з розуму» стало останньою краплею для КДБ, бо про арешти і переслідування в СРСР вже дізнався весь світ. Його утримували в тюрмі на Лонцького. У той момент він був опозиціонером, людиною великої ерудиції, кожен його допит, відповіді слідчому про це свідчать. Це була людина, яка добре орієнтувалась у радянському законодавстві, вправно і вміло говорив. Він був рушієм, не міг миритись із системою», – розповідає науковий працівник музею «Тюрма на Лонцького» Ірина Єзерська.

Тоді у 1967 році В’ячеслав Чорновіл був позбавлений волі на три роки і провів їх у таборах суворого режиму. Вийшовши на волю у 1969 році, він одразу організував видання підпільного журналу «Український вісник». Однак 2 січня 1972 року різдвяна коляда з поетом Василем Стусом для нього, як і всіх решти учасників – Івана Світличного, Ірини Калинець, Стефанії Шабатури, завершилась другим арештом. Тоді це був удар КДБ по українському шістдесятництву. У 1972 році були засуджені 89 шістдесятників, із них 55 – із областей Західної України. В’ячеслав Чорновіл вийшов на волю у 1985 році.

Перебуваючи на засланні в Якутії, він листувався зі своєю кумою, хресною мамою його сина – Тараса, письменницею Іриною Калинець. Кілька листів Ірина Калинець за життя передала у фонди музею «Тюрма на Лонцького». В’ячеслав Чорновіл пише про свій побут, піклується про її здоров’я, радить, як краще знайти працю, підтримує.

«З листів, які нам надала Ірина Калинець, із кримінальної справи, можна собі уявити характер В’ячеслава Чорновола. Він невибагливий у побуті, з гумором описує те складне життя, працю, яку виконує, як перебирає гнилу картоплю», – розповідає Ірина Єзерська.

У Львові Чорновіл став політичним лідером

У 1985 році В’ячеслав Чорновіл повернувся до Львова і одразу активно включився в громадську роботу. У місті Лева він і сформувався як політичний лідер.

«Я вперше познайомився з В’ячеславом у Львові у 1965 році на похороні академіка Крип’якевича. Переговорили пару слів між собою, але чогось тоді він попросив разом із ним пройтись, бо сказав, що за ним стежать. Перше враження від нього – це динаміка у рухах, розмові, у ходьбі. Я не знав таких швидких і динамічних людей. Він таким був все життя: і на посаді голови Львівської обласної ради, і на початку 90-х років. Його динаміка допомагала атмосфері в сесійній залі. Він спішив багато зробити, ухвалити багато рішень, не мав впевненості, що вже не повернеться назад, що процеси у 90-му році приведуть до повної незалежності. Він казав, чим більше ухвалимо рішень, тим міцніший закладемо фундамент для майбутньої держави», – розповідає громадський діяч Микола Горинь, який працював із В’ячеславом Чорноволом у Львівській облраді.

 

У 1988–1989 роках В’ячеслав Чорновіл і його соратники збирали багатолюдні мітинги у Львові, віряни УГКЦ заявляли про вихід церкви з підпілля. У Львові зароджувались політичні процеси, утворились нові громадські і політичні організації, зокрема Народний рух України. У 1990 році представники національних сил стали народними депутатами, зокрема і В’ячеслав Чорновіл, який водночас керував і Львівщиною. Ситуація була складною. Тоді В’ячеслав Чорновіл ініціював Галицьку асамблею, що об’єднала Львівську, Івано-Франківську, Тернопільську обласні ради. Чому Чорновіл пішов на таке об’єднання, яке неоднозначно сприйняли у Києві?

«У той час Галицька асамблея була потрібна. Дехто казав, що це може викликати відчуття сепаратизму чи чогось іншого. На перше засідання Галицької асамблеї у лютому 1991 року приїхало керівництво Верховної Ради до Львова. Київ хотів переконатись, чи часом не буде створено організаційної структури, яка впливатиме на ситуацію в цілій Україні. При асамблеї була економічна рада, її очолював Віктор Пинзеник. Бо була пересторога, що Київ намагатиметься блокувати три області, вплинути через економічний фактор на позицію цих регіонів. Потім час показав, після ГКЧП (серпень 1991 року), що потрібно займатись іншими справами і Галицька асамблея сама по собі відмерла», – наголосив Микола Горинь.

​У трьох областях тоді завдяки Чорноволу провели референдум і галичани масово проголосували за незалежність України, що стало підготовкою до проведення Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року.

Наприкінці 80-х – початку 90-х біля В’ячеслава Чорновола «крутились» люди, які надавати інформацію КДБ.

 

«Думаю, що без того не обійшлось, адже КДБ не вмерла в 91-му році і ми сьогодні відчуваємо наслідки діяльності цієї структури. Треба було б ті найпотаємніші комірки архівів відкрити, але, я не думаю, що вони збереглись у Львові чи Києві. Структура була грізна і певним чином з серйозним розвідницьким інтелектом», – зауважив Микола Горинь.

Рух і Чорновіл

Історія Народного руху України та В’ячеслава Чорновола не є простою. Ця громадська організація перетворилась у політичну партію у 1992 році. «Рух сповідує два принципи – державність і демократія» – це гасло належить В’ячеславові Чорноволу. З часом у партії почались внутрішньополітичні проблеми і не всі поділяли думку Чорновола, що це має бути єдина політична партія всіх демократичних сил України. Не оминули критикою чимало політиків та експертів і В’ячеслава Чорновола, що він був теж причетний до розколу Руху.

«Проблема полягає в тому, що Чорновіл із початком виборів 90-х років не дуже підтримував зв’язки з керівництвом Руху. Він мав свою виборчу команду, яка не була командою Руху. Рух підтримував, але організаційних контактів не було. Він у 1990-му і 1991 роках не мав контактів з рухом, зокрема з обласним. Але у 1991 році, коли пішов на президентські вибори, то зрозумів силу Руху, бо в кожній області знаходились серйозні осередки Руху, які надавали йому допомогу під час виборів. Уже після виборів постало питання про те, що треба формувати політичну організацію і Чорновіл зрозумів, що її краще зробити на базі Руху. Об’їжджаючи всі області України, він завоював досить великий авторитет у Русі. Так на основі Руху створили партію. То був об’єктивний процес, не можна було втримати організаційно таку громадсько-політичну організацію. Життя вимагало створення політичних партій, коли структуризувалось політичне життя в Україні, треба було опиратись на чітку політичну структуру. Бо, в іншому випадку, легко було програти будь-кому вибори. Процес був об’єктивний. Рух потрошки, як і всі партії національного спрямування, як і нинішні партії, є вождистськими, партії, де основне слово належить керівникові. В українських партіях відсутній внутрішньо-політичний діалог. У зв’язку з тим, вони через деякий час розсипаються або вмирають, з’являються нові, але знову без того, щоби виробляти дуже серйозну платформу. Але одна людина однієї платформи виробити не може. Ні Лук’яненко, ні Горинь, ні Чорновіл не виробили її, але вони посилались на власну думку, безапеляційну», – каже Микола Горинь.

Попри те, що В’ячеслав Чорновіл не переміг у президентській кампанії у 1991 році, поступившись Леоніду Кравчуку, сама участь його у виборах мала і має наслідок для України, бо повернула людей до українства. Він вчив любити Україну, але не був мрійником, зауважує Микола Горинь. Він хотів, аби держава була сильною і незалежною й знав, що для цього потрібно дуже важко працювати.