Сто років тому близько 400 курсантів і студентів стримали наступ на Київ майже чотиритисячної армії більшовиків. Бій на залізничній станції «Крути» тривав понад шість годин. Затримка просування армії Муравйова дала можливість укласти Берестейський мирний договір, що означав міжнародне визнання української незалежності. Чому ж молоду державу захищали необстріляні студенти-добровольці, а не військо? Як відбувався нерівний бій? І чи є докази порушення більшовиками Женевської конвенції щодо поводження з полоненими? Відповіді на питання Радіо Свобода знайшло у мемуарах учасників боїв під Крутами.

Як все почалося?

Борис Монкевич, учасник бою під Крутами:

​– Озброєні сили більшовиків, заволодівши вже східним шматком України, йшли до нашої столиці Києва двома сильними арміями.

​Українське «правительство» опинилося майже безборонним, з відкритими кордонами, оскільки ще в грудні наказом військового міністра було оголошено загальну демобілізацію української залоги столиці.

Очевидний брак організованої оборони краю був доконаним фактом, і всі стали перед питанням: «Що ж далі?». І вже в останній час перед лицем небезпеки уряд кинув розпучливий клич до всіх, у кого ще жевріла в серцях надія, в кого ще не опали безсило руки. І молодь одразу на цей поклик боронити батьківщину зголосилася. Без вагання вони покинули свої родини, залишили стіни своєї рідної альма-матер.

Народний університет створив у себе курінь студентів Січових стрільців. У цей курінь записується багато учнів гімназії (майже всі учні 7 і 8 класу) імені Кирило-Мефодіївського братства, записуються студенти Володимирського університету, учні гідротехнічної школи, учні київської військової, тоді вже українізованої лікарської школи.

Михайло Михайлик, учасник бою під Крутами:

​– Студентський курінь, наспіх зорганізований у Києві, налічував до 300 душ. В курені переважно була молодь, що не була при війську, а частина навіть не вміла стріляти... Ось ці сили мали обороняти найважливіший відтинок фронту – шлях на Київ.

Аверкій Гончаренко, командувач силами УНР у бою під Крутами:

 

​– На оборону цього надзвичайно важливого залізничного вузла командуючий військами отаман Капкан вислав Першу українську юнацьку військову школу імені гетьмана Богдана Хмельницького, у складі якої було чотири сотні – по 150 юнаків, 18 кулеметів та 20 старшин.

Щедро наділений «повновластю» з наказом за всяку ціну не віддати Бахмача, щоб не допустити більшовиків до Києва, з глибоким смутком і жалем вертався я до школи.

Молодий цвіт нашої армії – юнаків – кидали майже в безнадійну ситуацію, тоді як серед шаліючої анархії десятки тисяч озброєного, випробованого в боях вояцтва безжурно демобілізувалося.

Його не зуміли завчасу, використовуючи для цього національне піднесення, взяти в карби військової дисципліни, а навпаки, на мітингах деморалізували накликуванням до поділу землі. Тепер лише ідейні горстки стали до боротьби за рідний край.

Про підготовку і спорядження студентського куреня

Борис Монкевич:

– Не було ладу й порядку в організації цього куреня. Вправи офіційно не провадились, а як провадились, то з ініціативи якого-небудь ройового. І тільки за кілька днів перед відʼїздом куреня на фронт було приділено час для муштрових вправ старшини Богданівського полку, але за такий короткий час не багато їх навчили.

Ігор Лоський, учасник бою під Крутами:

​– Розгардіяш, який панував тоді у Києві, відбився навіть у такій дрібниці: як було одягнено й озброєно студентську сотню. Кожний одержав з одягу – штани, подерту шинелю і якусь арештантську шапку. Можна собі уявити, як ґротескно виглядала сотня.

Пересічний вигляд був такий: власні черевики, солдатські штани, завʼязані в долині мотузком, гімназійна чи студентська куртка або цивільна камізелька і згори шинеля, в якій найменше бракувало однієї поли. Не ліпше виглядала зброя: старі, поржавілі рушниці.

Про відʼїзд добровольців на фронт і звістку про «підсилення»

Ігор Лоський: Посадка відбулася цілком спокійно, якщо не рахувати того, що в останню хвилину прибігла до потягу пані Лукасевич (дружина небіжчика Євмена Лукасевича) шукати свого сина Левка, тоді учня 6 класу, який «нелегально» вступив до куреня. Бідна мати гірко плакала, вмовляючи сина лишитися, але безуспішно.

Спокійніше вела себе сестра іншого шестикласника – Соколовського. Ледве стримуючи сльози, вона хрестила брата і всіх відʼїжджаючих... Молоденький Соколовський весело заспокоював сестру, не передчуваючи, що за пару днів лежатиме на станційній платформі з пробитою московським багнетом головою. Під спів «Ще не вмерла Україна» ешелон рушив на північ.

Через день після відʼїзду з Києва було вирішено, що юнаки проїдуть далі на Бахмач, де лишився невеликий відділ на чолі зі старшиною Богданівського полку, тепер полковником Семеном Лощенком, а студентська сотня лишиться в Крутах і буде продовжувати військові вправи. Але виявилось, що Бахмач уже зайнятий червоними і що скоро можна їх сподіватися в Крутах. Отже, довелося всім розташуватись у Крутах.

Аверкій Гончаренко:

– 25 січня 1918 року дістав я повідомлення, що до мене вислано з Києва студентську сотню. Справа військової підготовки цієї сотні була мені добре знана, бо в ній був мій брат з третього курсу медицини Університету Святого Володимира. Від нього я довідався, що науку провадилось там сім днів, уміють вже стріляти та що в Києві – ціле пекло.

Повідомлення про приїзд студентської сотні розійшлося серед юнаків, як блискавка, а враження, її приїздом викликане, було таке, ніби приїхала ціла дивізія. Завдяки цьому, так високо-цінному і завжди в бою вирішальному чинникові – «піднесення духу», і вдалося затримати наступ Муравйова та змусити його до затяжної боротьби.

Студентська сотня в числі 115-130 людей прибула на станцію «Крути» 27 січня 1918 року о четвертій годині ранку.

Про наступ 29 січня і настрої сторін

Аверкій Гончаренко:

​– Ранком «червоні» розпочали свій наступ в зімкнутих колонах. Це виглядало так, ніби вони йшли на парад, нехтуючи найпримітивнішими засобами безпеки. Рельєф місцевості маскував, і нас могли виявити, лише підійшовши віддаль пострілу.

В ніч з 26 на 27 січня я мав розмову по прямому дроту з Муравйовим. Його вимога у формі наказу звучала так: «Приготовиться к встрече победоносной Красной армии, приготовить обед. Заблуждения юнкеров прощаю, а офицеров все равно расстреляю».

 

Передні частини червоних, ідучи в зімкнених колонах, очевидно, були впевнені у нашій втечі. Зі станційної служби по апарату на їхні виклики ніхто їм не відповідав. Тільки-но вони зблизились на віддаль пострілу, ми їх привітали сильним вогнем чотирьох сотень і шістнадцяти кулеметів. Більшовики зайняли по фронту лінію до пʼяти кілометрів, маючи за собою безупинно посилені свіжі резерви і прихильно налаштоване населення.

Ігор Лоський:

– З самого ранку більша частина українського війська зайняла лінію окопів. Близько двадцяти чоловік залишили на станції, як прикриття. Українська лава розташувалась в такий спосіб, що праворуч від залізничного тору лягли юнаки, ліворуч – студентська сотня.

 

Десь близько десятої ранку зʼявилися ворожі групи, і в той же час більшовицька артилерія почала обстріл. Обстріл був досить інтенсивний, але в рівній мірі невдалий – стрільна лягали десь в полі.

Добре відстрілювалися юнаки. Гірше було із студентською сотнею. Багато не вміло стріляти, невелику кількість набоїв швидко вистріляно і послано на станцію за набоями. Але виявилось, що на станції вже штабу не було. Що найгірше, той тікаючи, причепив до свого паротягу вагони з амуніцією. Штабний потяг наступного дня відступаючі студенти наздогнали аж десь за Ніжином.

 

Про співвідношення сил

Аверкій Гончаренко:

– 500 молодих вояків і 20 старшин. Одні вояки перемучені місячними боями, інші – військово невивчені.

Коло години десятої рано приїхала на платформі одна гармата, коло неї – сотник Лощенко. Хто його прислав – не знаю, але думаю, що це була його особиста ініціатива. Цей старшина з подиву гідною самопосвятою вносив велике замішання своїми влучними пострілами в запілля червоних, і це зупиняло переможний марш Муравйова. Оцю незабутню прислугу старшини вважаю за свій обовʼязок підкреслити.

Михайло Михайлик:

​– Підійшовши близько до ворожого розташування, ми виявили, що ворог має два бронепотяги доброї конструкції, гаубичну батарею, до тисячі піхоти і до тисячі пʼятсот матросів-балтійців.

Таким чином, на нашому відтинку було до трьох тисяч багнетів ворога, добре заосмотреного з технічного боку.

Про наказ відступати і зраду Шевченківського полку

Аверкій Гончаренко:

– Години близько дванадцятої-першої почали червоні наступати на Студентську сотню, але, вступивши в зону перехресного вогню, мусили відмовитися від наміру. До цього їх спонукала поява на залізничному торі Чернігів-Крути сотника Семирозума, що прикривав наш лівий фланг.

Але той більшовицький наступ був лише маскуванням, бо справжній наступ, як цього я й очікував, вони спрямували на блокування нашого правого крила, що давало їм в руки станцію «Крути», відтинало б нас від нашої бази та уможливлювало б цілковите оточення нас. Червоні мали аж надто вистачальні сили для маневрування. Тим часом я дістав повідомлення, що командир Студентської сотні ранений.

По двох годинах наше оточення розпочалося дуже солідно, із застосуванням усіх, тактикою вказаних правил. Наша гармата, уставлена на платформі лінії Крути-Бахмач, не могла під прямим кутом на схід протидіяти маневрові червоних.

Тоді я вжив резерв. Введення в бій резерву, нашої останньої сотні, передрішало, як ще довго можна боронити наші позиції. У багато разів переважаюча сила ворога прискорювала нам вирок і тільки слабкий темп його наступу дав можливість дотягти до девʼятої години вечора, коли настала темна ніч.

В цім великім напруженні юнак Валентин Атамановський, студент Університету Святого Володимира, подав мені телеграму, з якої я довідався, що Шевченківський полк з Ніжина виступив на зʼєднання з наступаючими на нас більшовиками, себто, наступає на нас із запілля.

Атамановський був дуже відважний, а що найважливіше було у ньому цінного – це завжди прекрасний гумор. В цій рішальній хвилині він почав порівнювати наш бій з боями шведів і наших з москвинами під Полтавою.

Усе, що лишилося, не мало змоги впродовж цілого дня через часті атаки противника на найменший перепочинок. Отже, мусив вивести їх з бою без дальших втрат у людях і приготуватись для зʼєднання з Чорними гайдамаками в команді Симона Петлюри, які були вже на станцію «Бровари».

Ігор Лоський:

​– Стан був розпучливий. Швидко мусили замовкнути українські кулемети, не маючи амуніції. А більшовики наступали все ближче, вже можна було розпізнати постаті матросів.

Командування юнаків передало по лаві наказ відступати, але десь по дорозі наказ переплутано, і студентська сотня почула, що треба наступати. В той час, коли праве крило розпочало відступ, ліве рушило вперед. Можна собі уявити, що ворог скористався з оголення правого крила і зайшов у тил студентській сотні.

Ті, що були на крайньому лівому крилі, відступили, минаючи станцію, вже зайняту ворогом, і щасливо добралися до свого ешелону, який стояв за пару кілометрів від станції.

Та ж частина, яка була ближче до залізничного тору, відступаючи, не знала, що станція вже зайнята, і була оточена. Побачивши це, студенти спробували пробитися, але то вже було неможливо. Кілька з них закололи багнетами під час тієї невдалої атаки, більшість потрапила до полону.

Щоправда, дехто міг би врятуватися, але на заваді стали валянки вони від снігу намокли, зробилися страшенно важкі – тікати в них не було змоги... Так протягом одного дня вирішилася доля студентської сотні.

Про відступ

Михайло Михайлик:

​– Вечоріло, коли зібралися майже всі вояки до потягів, які чекали і кожної хвилі готові були рушити в напрямку Києва. Два вагони, відведені для поранених, були переповнені, відвели третій. Сестри і санітари наспіх перевʼязували поранених. Потяги рушили під вогнем ворога... у вагонах сотні рахували свої ряди. Кожна недолічувала 5-10 юнаків. Студентський курінь – до 50 студентів.

Аверкій Гончаренко:

– Про долю брата і його товаришів довідався я вже багато пізніше. Виявилося, що вони відступаючи, очевидно, для скорочення дороги, пішли на світло на станцію «Крути», а там зі сходу надійшли більшовики. Невдовзі розігралася кривава драма... їх не розстрілювали, а кололи багнетами, що я ствердив уже в Києві, при похороні.

Про полон, знущання і розстріл

Ігор Лоський:

​– 35 січовиків опинилося у полоні. Лише сім із них врятувалося. З їхніх слів, уже кілька місяців пізніше, почули січовики про жахливу долю своїх товаришів. Цілу добу знущалися над ними червоні побідники. Зрештою, на другий день всіх, окрім згаданих семи, розстріляно. Перед розстрілом учень сьомого класу Другої української гімназії, галичанин Пипський, затягнув повним голосом український гімн, усі підтримали.

Борис Монкевич: Кілька вагонів заставлено густо трупами і протягом кількох днів батьки й родини розпізнавали своїх близьких. Відшукано не всіх, бо одні невідомо де були розстріляні більшовиками і потайки поховані селянами.

 

Всіх полонених замордовано звірячим способом: вони були з розбитими головами, повибиваними зубами, повиколюваними очима. Кілька трупів не вдалося розпізнати, так вони були понівечені.

Урочистий похорон відбувся за державний кошт, при великій участі київського громадянства, делегацій, уряду і війська. Заходами комітету по вшануванню памʼяті полеглих мав будуватися величезний памʼятник, але ворожа окупація це унеможливила.​