Земле дивна, прекрасна й страшна, Повна смутку і сміху дитячого, Враз піднявшись з пекельного дна, Шанс життя ти отримала кращого. То чому ж все пішло шкереберть? Чом ти знову покрилась проказою, І утомлена лікарка-Смерть Призначає з жалю евтаназію? Хоч жива ще, та трунок тобі, Мов причастя, в Грааль наливається. Ще міркуєш: ”to be… not to be…”, А вже круки на тризну збираються. Розшматовують лоно святе Бізнесмени – шакали-огидники, А на муках і трупах дітей Твоїх рейтинг будують політики. Як же так: стільки мук і журби – А всі мрії лягли знов руїною?!! Чий проклін заважає тобі Повноцінною стати країною? Карму чи первородну вину Прийняла, мов тавро на чоло своє? Бо латинським злим префіксом ”у” Власне ймення тебе ж заперечує. ”У” – як ”не”, як відсутність, як ґандж: Не любов розцвіла – ксенофобія. Безнадія вродила, хоч плач – У-народ, У-країна, У-топія…
|