Храм тиші у серці своєму зведу я Із шуму дощу і відлуння громів Та шепотом листя склепіння згаптую, Додавши скрипучих дерев сонний спів. Храм без олтарів, так до жертов охочих, Свічок, що дарують вогненний оскал; Тут замість ікон пильно дивляться в очі Потріскані рами розбитих дзеркал. До нього ввійти зможуть всі подорожні, Лишивши слова на тернистім шляху, Утративши зміст – навіть слів найдорожчих, Що гріли серця у годину лиху. Коли розчахнеться в нестримному щемі Зболіла душа і народиться крик, Бальзамом стече по кривавім розщепі Цілющої тиші незримий потік. Загояться рани, і знову – дорога, Холодні й спекотні виснажливі дні. Тому бережіть її – часточку Бога – Краплину безмов’я у серці на дні.
|