Маленький монолог

Подай мені краплю легкості, правдива моя Нагайно.

Ти знаєш, що ти ще й  віща?

На таких важелезних планетах і тіло твоє негайно

Вагою у діл вперіщить.

Я побачив усі поля і усі пустелі,

Пекуче сонце і небо украй рапате.

На такій, як оця земля, мерзляній постелі

Неможливо спати.

Я ходив до усіх людей

Із усіх доріг,

Я збирав до своїх грудей

Колючки – зберіг.

Я такі баобаби бачив – сказати страх,

У ніким і ніколи не виполотих серцях.

Знаєш, скільки у вас нічийних росте троянд?

А нічийних людей – до сказу!..

У садах і на клумбах, обабіч пустих веранд…

…Їх ніхто не любив ні разу.

А ночами у вас зірки божевільно світять.

Стільки сотень зірок, довіку не зрахувати!

Десь там моя планета на своїй малій орбіті.

І Троянда. І тільки один неробочий кратер.

Я боюся, Нагайно, бо звідси не видно й цятки.

А ну, як вона загине?

Я покинув себе, а тоді причинив дверцята –

Моя провина.

Я не знаю, чого шукав і чого знайшов:

Ця планета мене заплела у свою пряжу,

І тепер найдрібніший пил із моїх підошов

Мені нездоланно важить.

Я, мабуть, забагато бачив, замало знав.

Дай, Нагайно, води лиш нап`юся з того цебра.

Я ходив до людей довжелезним плетінням нав,

А вони – половина з піску, а напів – з ребра.

Я, Нагайно, летів би, та тіло моя зважніло.

Стільки суму – аж ноги вростають у дно піщане.

Ти мені обіцяла свободу в холодних жилах.

Подаруй мені краплю легкості на прощання.