Подай мені краплю легкості, правдива моя Нагайно.
Ти знаєш, що ти ще й віща?
На таких важелезних планетах і тіло твоє негайно
Вагою у діл вперіщить.
Я побачив усі поля і усі пустелі,
Пекуче сонце і небо украй рапате.
На такій, як оця земля, мерзляній постелі
Неможливо спати.
Я ходив до усіх людей
Із усіх доріг,
Я збирав до своїх грудей
Колючки – зберіг.
Я такі баобаби бачив – сказати страх,
У ніким і ніколи не виполотих серцях.
Знаєш, скільки у вас нічийних росте троянд?
А нічийних людей – до сказу!..
У садах і на клумбах, обабіч пустих веранд…
…Їх ніхто не любив ні разу.
А ночами у вас зірки божевільно світять.
Стільки сотень зірок, довіку не зрахувати!
Десь там моя планета на своїй малій орбіті.
І Троянда. І тільки один неробочий кратер.
Я боюся, Нагайно, бо звідси не видно й цятки.
А ну, як вона загине?
Я покинув себе, а тоді причинив дверцята –
Моя провина.
Я не знаю, чого шукав і чого знайшов:
Ця планета мене заплела у свою пряжу,
І тепер найдрібніший пил із моїх підошов
Мені нездоланно важить.
Я, мабуть, забагато бачив, замало знав.
Дай, Нагайно, води лиш нап`юся з того цебра.
Я ходив до людей довжелезним плетінням нав,
А вони – половина з піску, а напів – з ребра.
Я, Нагайно, летів би, та тіло моя зважніло.
Стільки суму – аж ноги вростають у дно піщане.
Ти мені обіцяла свободу в холодних жилах.
Подаруй мені краплю легкості на прощання.
|