Душа неприкаяна ходить по Раї, У вічнім Раю вона раю шукає, Згорьовано сльози ковтає гарячі: Вона у раю, але Раю не бачить! Молитву свою надсилає до Бога, А та зависа, не знаходить дороги. Слова замерзають в прозорі градини, Що впавши із неба, шмагають по спині. До неї спускається Ангел-Хранитель, Щоби, горопашну, крильми захистити, Та пір’я цих крил, що м’які, як з туману, Мов леза нагострені, бідную ранить. За віщо покара, у чому провина? Чому ця душа так страждати повинна? – Біда її в тому, що в райську обитель Із пеклом у серці вмудрилась вступити. Вона була чиста, вона була гожа. Як трапилось теє, як бути так може? – А все це тому, що, блукаючи миром, Душа ненароком утратила віру. Побачивши всюди обман і облуду, Вона поступово зневірилась в людях. Коли ж довіряти всім їм перестала, То й віри у себе залишилось мало. Як в себе не віриш – то вірити в кого? Так в серце вросла недовіра до Бога: ”Наскільки я грішна, чи варта я Раю? Чи Бог пожаліє, чи Бог не скарає?” Ці сумніви спрутом її обплітали… Ввійшовши до Раю – його… не впізнала. *** О, як би всім нам поскидати ці шори! – Рай тут, на землі – не в небесних просторах. Зробили ми пекло із нього відмінне, Та в силі змінити ще все докорінно. Земля знову стане вселенським Едемом, Як віру у себе самих віднайдемо.
|