Коли ти болю завдавав мені словами, я рани на душі свої зшивала... Не бачив щоб ніхто, що поміж нами... Я з сорому свій біль від всіх ховала... Я не хотіла, щоб на Небі знали... І я шукала слів, щоб підібрати...Твої слова я ніби відбіляла... Ти ж не такий, їм цього варто знати... То твоя втома, чи безмірна праця... То біль, якого ти дістав від інших... Так я шукала у словах спокою... Зшиваючи до купи серце звично... Згорталася клубочком десь глибоко, і плакала тихенько наче мишка... Щоб сліз не було чутно десь нікому... Терпіла, щоб на ранок сонце вийшло... Боліло на душі, неначе пекло... І соромом ятрило мою душу...Чому терпіла я цей біль запекло? Невже тебе на стільки я любила?
Вірш про те, як любов може зробити людину безпорадною. Відверто, правдиво. Якщо чесно, то це про жіночу жертовність, але іноді з межуванням з мазохізмом. Терпінню може прийти кінець, але, подекуди кінець життю жінки від садиста (це коли образи теплять не лише словесні, а й тілесні є ушкодження).
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
