Вже своє відгуляв листопад, - Тлінню стали осінні обнови, Лиш дерева у час вечоровий, Мов оголені нерви, стримлять. Крон густих розгалужена сіть Все тонкіша – куди павутинню… Аж здається: незриме пагіння Нескінченно пронизує світ – Гомін вулиць, горожі лиття, У церковці потріскані зводи. І, просякнутий нервом природи, Я – єдиний із нею, буттям… Вже і сам ніби задеревів. Вже мене оминають прохожі… І байдуже, що далі негожі Дні – всю вічність отак би й провів, Споглядаючи велич заграв – Перламутр і багрянець вечірній Та світанок, сповитий ув іній. Час би пам’ять поволі стирав… Раптом скинувся, – топиться сніг! Вся земля розвивається, квітне… Потім глядь – аж птахи перелітні Гнізда в’ють на долонях моїх!..
|