| Ми І нібито давно немає вражих ляхів,
І ніби вже втекли від клятих москалів,
А ми все живемо ментальністю папахи,
Чубів і шароварів, свит та гопаків. Та тішимося все з омріяної волі,
Що якось так сама зненацька нам далась,
Й хоч руки в мозолях, та все голодні-голі,
І, як завжди, ждемо, отримуючи «зась!» Ми все іще клянем життя навколо себе,
Та віримо, проте, у доброго князька,
А змінювати щось давним-давно потреба,
Але ж дорога ця непевна і слизька. Це ж треба хутко зад від печі відірвати:
Повстати у бою чи впасти у крові,
Але чомусь у нас завжди лиш «скраю хати»;
По вуха у лайні – та цілі і живі. Та ми усе йдемо, куди й самі не знаєм?
А шанс дається нам, мабуть, останній раз:
Та ми усе спимо і сонні вимираєм,
І ситий та гладкий весь світ сміється з нас. Я чую: вдалині у полі сурми грають!
Це – похоронний марш, а може трубний глас?
Вирішувать пора: чи згаснуть – чи засяять!?
Давно уже, брати, прийшов для цього час! Свинопас Де ви, соколи Дикого поля?
Де той воїнства маковий цвіт?
Де боями гартована доля,
Де шаблями порубана воля,
Де предвічний відважний мій рід? В Лету кануло славне лицáрство
У курганах безкраїх степів.
Вічним сном дух свободи й бунтарства
Спить на мéжі спокою й митарства
У пилюці забутих шляхів. У розвіянім поросі волі
Розчинилася маревом Січ.
Серед тих, в кого лише мозóлі,
На осяянім ним видноколі
Рай будує новітній панич. Сміючись із дурних гречкосіїв,
Що воліють зігнити в рабах,
Не боїться він злих буревіїв:
Це – не ті, що постануть до дії,
Це – звитяги колишньої прах. Чи настане у бурі твій час −
Чи втопив ти єство невгамовне?
Чи забув, куди кликав нас віщий Тарас?
Чи уже не козак, а лише свинопас,
І щасливий тому невимовно?
| 
у Вас 
0
