Шукати себе. Знов шукати себе, ніби згубу між піщинками слів, у мутному потоці думок. Візьми каганця, підсвіти мені, музо-суккубо: заховалась душа в найтемніший, найглибший куток. Це ти?.. Чи не ти? – Тільки вищир картонної маски, зняв – лускою цибулі біліє за нею нова. А що за останньою – привид із давньої казки або порожнеча, чи дзеркала міна крива? А може вона, коли зняти останні покрови, білим голубом з рук циркача-чародія злетить і в тіло обридле не схоче вертатися знову, обірвавши незриму, до лапки прив’язану нить? Та жодній душі ані маски, ні пута не личать – Лиш небес нескінченність і вітру стрімкого потік… Чи вистачить духу – у власні заглянути вічі, щоби потім себе ж відпустити на волю навік?
|