Здається, й ангели вже крила опустили; відмерли нерви, морок скрізь і сон… Зненацька дух проб’ється через неміч тіла живим струмком крізь льодяний полон. І встанеш гордо ти, повіриш власній мрії в її досяжність, всупереч всьому; на обрій глянувши (от-от – і заясніє!), назустріч світлу рушиш у пітьму. Крізь перевали, переярки, переброди: що важче йти – то впертішає крок. Лише за піт і кров купується свобода (скільком дано збагнути цей урок?) Із себе виростеш – немов подобу хвору раптово скинеш тлінню на полях; бо паросток лише тому прямує вгору, що вниз його притягує земля.
|